Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Вранці я прокидався виснажений і переможений, а війна починалася знову. Лише зрідка я підводив голову від паперу, здебільшого під вечір. Натомлене світло швидко згасало, ніби його ковтала темрява. Дні коротшали, наближалося різдво, і я, спостерігаючи цю одвічну боротьбу в просторі, казав: «Я не самотній; світло, ця могутня сила, теж бореться, воно перемагає і зазнає поразок, але не втрачає надії, і я перемагатиму разом з ним!»

Мені здавалося — і це додавало мені сміливості,— що я теж підкоряюсь якомусь великому всемогутньому ритму, борючись проти вдови. У ній, гадав я, втілилась невідома підступна субстанція, щоб легко заволодіти мною і згасити в мені волелюбний пломінь. Я казав: «Та неосягненна сила, яка перетворює матерію на дух, є бог, і кожна людина має в собі частку цієї божественної круговерті, саме тому людина здатна змінювати сутність хліба, води і м’яса, перетворюючи їх на думку й дію. І Зорбас має слушність: «Скажи мені, що ти робиш із того, що їси, і я скажу, хто ти!» Тепер ось і я намагався перетворити цю нестримну жагу тіла на «Будду».

— Що це ти задумався? Якийсь ти смутний, хазяїне,— запитав Зорбас одного вечора, саме напередодні різдва, зрозумівши, з яким демоном я змагаюся.

Я вдав, що не почув, але Зорбас не міг так просто відчепитись.

— Молодий ти, хазяїне,— раптом жовчно мовив він,— молодий ти, здоровий, їси і п’єш уволю, дихаєш чистим повітрям, усе набираєшся сили, а толку з того? Спиш-то ти сам, тільки харчі переводиш! Та піди вже ти до неї, таки цієї ночі, не гай часу, життя просте, хазяїне,— скільки ще тобі це казати? Не ускладнюй його!

Гортаючи рукопис «Будди», який лежав переді мною я слухав Зорбасові слова й розумів, що вони відкривають широкий і рівний шлях і що вони теж поклик Мари, злого духу розуму, підступного спокусника.

Я слухав Зорбаса мовчки, готовий до рішучого опору, поволі перегортав рукопис і посвистував, аби приховати хвилювання. Та що довше я мовчав, то більше він розпалював:

— Сьогодні ж різдвяна ніч, біжи, перехопи вдову, поки не пішла до церкви. Христос народжується цієї ночі, хазяїне, сотвори й ти своє власне чудо!

Я підвівся й сказав роздратовано:

— Годі вже, Зорбасе, у кожної людини свій шлях, як і своє дерево. Ти хоч коли гудив смокву за те, що на ній не ростуть черешні? Та ото замовкни! Скоро північ, ходімо до церкви та й собі подивимось, як народжується Христос.

Зорбас насунув аж на очі свою зимову шапку й важко мовив:

— Добре, ходімо. Але — згадаєш моє слово — бог був би більш задоволений, якби ти цієї ночі з’явився у вдови, мов архангел. Коли б господь ходив твоїми дорогами, хазяїне, він би не опинився в Марії, і Христос ніколи б не народився. Спитай мене, який шлях божий, і я скажу тобі: той, що веде до Марії. Вдова — це Марія.

Він помовчав, марно чекаючи відповіді, потім рвучко відчинив двері. Ми вийшли, і він сердито повторив, ударивши костуром у рінь:

— Так, так, удова — це Марія!

— Ходімо,— сказав я,— тільки не кричи.

Ми швидко йшли в зимову ніч. Небо було дивовижно чисте, зовсім низько над нами сяяли великі зорі, мов завислі в повітрі вогненні кулі. І поки ми йшли берегом, ніч скидалася на вбитого звіра, що впав край моря.

«Від цієї ночі,— думав я,— світло, яке здолала зима, почне брати над нею гору. Так, неначе й воно народилося цієї ночі разом з прекрасним божистим дитям».

Всі селяни збилися в теплому запашному вулику — в церкві: попереду чоловіки, за ними, склавши руки на животі жінки. Піп Стефанос, високий, сухий, роздратований сорокаденним постом, походжав туди й сюди широкими кроками, махав кадилом і співав, поспішаючи впоратись із народженням Христа; аби якомога швидше дістатися додому й накинутись на жирну м’ясну юшку, ковбаси та печеню...

Якби було сказано: «Сьогодні народиться світло», то це не схвилювало б людські серця, не стала б легендою ця ідея й не заволоділа б світом. І народження світла залишилося б звичайним фізичним явищем, яке не розпалює уяви, тобто нашої душі. Але світло, що народжується посеред зими, стає дитям, дитям божим, і ось уже двадцять віків душа пригортає його й плекає своїм молоком...

Десь одразу після півночі тайний обряд дійшов кінця: Христос народився, зголоднілі селяни весело посунули по домівках, щоб наїстись і до глибин живота відчути таїнство господнього втілення. Живіт — то міцна підвалина, а хліб, вино і м’ясо — першоелементи, без яких не сотвориться бог.

Зірки тепер сяяли великі, наче янголи, ріка Йордан[32]плинула від одного краю неба аж до іншого, важка зелена зірка тремтіла над нами, як смарагд. Я зітхнув.

Зорбас обернувся:

— А чи ти, шановний, віриш, що бог став людиною й народився в стайні? Ти віриш чи посміюєшся над людьми?

— Важко відповісти, Зорбасе, вірю чи не вірю. А ти?