Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

— Їй-богу, я теж заплутався. Що тобі сказати, хазяїне? Коли я був ще малим хлопчиком і бабуся розповідала мені казочки, я нітрохи не вірив, але тремтів від хвилювання, сміявся і плакав так, неначе вірив. Коли ж у мене почала рости борода, всі ті казочки я відкинув і навіть сміявся з них. А ось тепер, на старість, мабуть, здитинів, бо знову почав вірити... Ні, людина — це загадка!

Ми попрямували до мадам Ортанс. Ішли швидко, мов зголоднілі коні.

— Але ж і хитрющі ці святі отці! Пузо твоє до рук приберуть — як ти від них відчепишся? Не їж, кажуть, м’яса сорок днів, постись. А для чого? Та для того, щоб ти зголоднів на м’ясо! От же ж пройдисвіти, яких тільки штучок не знають!

Він прискорив ходу:

— Швидше переставляй свої маслаки, хазяїне, індичка вже, мабуть, готова!

Коли ми ввійшли в кімнатку нашої люб’язної пані, де стояло широке двоспальне ліжко, стіл уже був накритий білою скатертю, й на ньому парувала розкарячена догори ногами індичка, а від розжареної пічки йшло приємне тепло.

Мадам Ортанс зробила завивку й одягла довгу, кольору збляклої троянди, сукню з широкими рукавами та потертим мереживом; жовтогаряча, у два пальці завширшки, стрічка стискала її зморшкувату шию; під пахвами мадам побризкала помаранчовою водою.

«Як досконало згармонізовано все на цьому світі! — думав я.— І як добре згармонізований світ з людським серцем! Ось і ця стара співачка, пройшовши стільки рук і опинившись на цьому пустельному березі, зосереджує в своїй убогій кімнатці всю святу турботливість, душевну щедрість і дбайливість жінки».

Смачно приготована багата їжа, палаюча пічка, барвисте вбрання, схоже на прапор, що майорить на вітрі, пахощі помаранчової води — всі ці маленькі й такі людські тілесні втіхи дуже легко й швидко перетворились на велику душевну насолоду!

І раптом очі мої налилися сльозами: мені привиділося, що я зовсім не самотній цієї врочистої ночі, отут, край берега моря, і що подбати про мене прийшло чарівне створіння, яке уособлювало з незвичайною відданістю, ніжністю й терплячістю і матір, і сестру, і дружину.

І я, хто вважав, що не має потреби ні в чому, нараз відчув потребу в усьому.

Мабуть, і Зорбаса пойняло таке ж саме хвилювання, бо як тільки ми ввійшли, він кинувся до нашої святково вбраної уславленої старої пані, дружини тисячі чоловіків, і міцно обняв її.

— Христос народився! — вигукнув він.— Слався, жіноче плем’я! — І обернувся до мене, сміючись: — Бачиш, хазяїне, яке це хитре створіння — жінка? Вона навіть бога заманить у свої тенета!

Ми посідали до столу й налягли на їжу та вино. І возрадувався живіт, і розм’якло серце. І знову розпалився Зорбас.

— Їж і пий! — раз по раз кричав він мені,— Їж і пий, хазяїне, звесели душу, заспівай і ти, хлопче, як вівчарі: «Слава Всевишньому...» Христос народився, це тобі не жарти, починай амане, хай тебе послухає господь, хай звеселиться і він, бідолашний, годі вже отруювати йому життя!

Зорбас уже був у доброму гуморі й теревенив безперестанку.

— Христос народився, премудрий Соломоне, книгогризе ти мій! Тільки ти мені не починай сіяти та пересівати: народився, не народився! Таки ж народився, чуєш, не будь Дурнем! Казав мені один інженер: «Коли б ти взяв лупу та роздивився воду, яку ми п’ємо, то побачив би, що в ній повно дрібнесеньких черв’ячків, їх не видно простим оком. Побачив би черв’ячків та й не став би пити воду, помер би від спраги». Розбий лупу, хазяїне, розбий її, прокляту, хай пощезнуть усі черв’яки, та й напийся води, освіжись!

Він обернувся до нашої легковажної подруги, підніс угору повний келих і проголосив:

— Я, моя пані Діво, моя соратнице, п’ю цей келих за твоє здоров’я! За своє життя я бачив на кораблях багато різьблених із дерева жіночих фігур, прибитих на носі,— груди в них випнуті, щоки й губи пофарбовані в яскравий червоний колір. Вони пройшли всі моря, кидали якір у всіх портах, а коли корабель уже геть прогнив, вони опиняються на суші й до кінця днів своїх підпирають стіни рибальських кав’ярень, куди заходять випити капітани.

Так оце, пані морська вовчице, сьогодні, коли я бачу тебе на цьому узбережжі, оце тепер, коли я наївся й напився вволю і мені прояснилося в очах, ти здаєшся мені отакою самою фігурою з великого корабля. А сам я, моя Бубуліно,— твій останній порт,— я — ота кав’ярня, до якої заходять випити капітани, тож ходи, обіпрись об мене, згорни вітрила! Я п’ю цей повний келих, моя горгоно, за твоє здоров’я!

Мадам Ортанс, украй розчулена, розплакалася й уткнулась лицем у Зорбасове плече.

— Ось побачиш,— прошипів мені Зорбас на вухо,— оцим своїм добрим словом я накличу на себе лихо: вона мене сьогодні не відпустить, негідниця. Але ж як мені їх шкода, як мені їх шкода, сердешних!

— Христос народився! — крикнув він до своєї сирени.— За наше здоров’я!

Зорбас пропустив свою руку під руку мадам, і вони обоє, переплівши руки, випили нахильці, а потім захоплено глянули одне одному в очі.