Читаем Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса полностью

І він пхнув їй у рота облиту жиром хрящувату ніжку. А потім згріб мадам у обійми, підняв і посадив на стілець між нами.

— Їж,— закричав він,— щоб і в наше село ввійшов Ай-Василіс! Бо інакше, аби ти знала, не ввійде. Повернеться назад, у свій рідний край, у Кесарію, забере назад папір і чорнило, новорічні пироги, подарунки, дитячі іграшки, оце ось порося і піде геть. А тому, моя Бубулінонько, відкрий свого ротика, їж!

Він заліз двома пальцями їй під пахву й залоскотав. Стара сирена захихотіла, витерла свої почервонілі оченята й почала зі смаком жувати печену ніжку.

І саме в цю хвилину на даху, над нашими головами, залунав дружний дует котячої любові. Коти нявчали скажено, несамовито, голоси їхні, сповнені погрози, то здіймались до пронизливих нот, то притихали, аж нараз почулося, як тварини зчепились і клубком покотилися по даху, дряпаючи й кусаючи одне одного.

— Няв-няв! — занявчав Зорбас і підморгнув старій сирені.

А та усміхнулась і потайки стиснула йому руку під столом. Тугий клубок відкотився від її горла, і вона радісно накинулась на їжу.

Сонце схилилось до заходу, заглянуло в віконце і спочило на колінах Бубуліни. Пляшка спорожніла, Зорбас, по-котячому настовбурчивши вуса, схилився над «жіночим родом». А мадам Ортанс, згорбившись на стільці й опустивши голову на груди, відчула над собою — аж здригнулася — гарячий хмільний дух.

— Ну, що воно за чудасія, хазяїне? — обернувшись до мене, запитав Зорбас.— У мене все навпаки. Розповідали мені, що в дитинстві я скидався на старого: поважний, неговіркий, голос грубий, старечий. Казали, дуже я був схожий на свого діда! Та що більше років налягало мені на плечі, то легковажнішим я ставав. У двадцятирічному віці почав я викидати коники — не зовсім шалапутні, а так собі, звичайні. Коли стукнуло сорок, заграли в мені з доброго дива молоді соки і витівки мої стали такі, наче я блекоти об’ївся. А ось тепер, як заокруглив шостий десяток — воно то мені вже шістдесят п’ять, але це між нами — так ось тепер, як заокруглив шостий десяток, от їй-богу,— що ти на це скажеш, хазяїне? — я наче з прив’язі зірвався.

По цих словах Зорбас підніс келих і розчулено обернувся до своєї дами.

— Твоє здоров’я, шляхетна пані,— Мовив він урочистим тоном.— Хай з божою поміччю в новому році в тебе виростуть нові зуби. Хай брови твої стануть як шаблюки, хай шкіра твоя знову стане мармуровою, щоб ти нарешті зірвала з шиї цю нікчемну стрічку! І нехай знову повстане Кріт, і прибудуть, моя Бубуліно, чотири великі держави зі своїми флотами, і щоб кожний флот мав свого «плотьоводця», а кожен «плотьоводець» — бороду, кучеряву й запашну. І щоб ти, моя русалочко, знову вискочила з хвиль і почала — ой лишенько, пропали ми! — пісню. І нехай усі чотири флоти розіб’ються об оці дві округлені скелі!

І він простяг своє лаписько до зів’ялих, обвислих грудей мадам.

Від цього тосту Зорбас розпалився ще дужче, і його голос став хрипким од пристрасті. Я колись бачив у кіно, як один турецький паша розважався в паризькому кабаре: у нього на колінах сиділа русява мідинетка[35], паша збуджувався, розпалювався, і було видно, як китичка його фески піднімається, спершу завмирає в горизонтальному положенні, а потім враз підскакує й стає в повітрі сторчака.

— Ти чого смієшся, хазяїне? — запитав мене Зорбас.

Однак мадам ще була під враженням від Зорбасового тосту.

— Ох,— зітхнула вона,— чи це можливо, любий мій Зорбасе? Молодість не вертається!

Зорбас підсунувся ближче до неї, два стільця притулились один до одного.

— Послухай, що я тобі скажу, моя Бубуліно,— мовив він, намагаючись розстебнути й третього, найважливішого гудзика її блузки,— послухай, який великий подарунок я тобі зроблю: з’явився один новий лікар, він творить чудеса. Дає тобі ліки — чи то порошки, чи краплі, не знаю, не буду брехати,— і ти знову стаєш двадцятирічною, ну, щонайбільше, двадцятип’ятирічною. Почекай, моя Бубуліно, я замовлю їх тобі в Європі...

Стара сирена підскочила, на голові в неї поміж ріденьким волоссям сяйнула лискуча червоняста шкіра.

— Справді,— скрикнула вона,— справді?

І обвила повними ослаблими руками шию Зорбаса.

— Якщо це, мій Зорбасику,— заворкотала вона, сповзаючи по ньому,— якщо це будуть краплі, то замов мені сулію, а якщо порошки...

— То цілий лантух! — вигукнув Зорбас і розстебнув третього гудзика.

Коти, що на хвилину були примовкли, занявчили знову один голос благав і ридав, другий відмовляв і погрожував...

Наша дама позіхнула, очі в неї злипалися.

— Чуєш котів? Безсоромні...— проворкотала вона й усілася Зорбасові на коліна, потім поклала голову йому на плече; хильнула вона чималенько, очі від вина вкрились поволокою.

— Про що ти задумалась, моя Бубуліно, що аж погляд у тебе затуманився? — спитав Зорбас.

— Про Александрію...— схлипуючи, видушила з себе сирена, яка побачила світу,— про Александрію... Бейрут... Константинополь... турки, араби, шербети, золоті пантофлі, черевички, фески...

Вона знову зітхнула.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Вор
Вор

Леонид Леонов — один из выдающихся русских писателей, действительный член Академии паук СССР, Герой Социалистического Труда, лауреат Ленинской премии. Романы «Соть», «Скутаревский», «Русский лес», «Дорога на океан» вошли в золотой фонд русской литературы. Роман «Вор» написан в 1927 году, в новой редакции Л. Леонона роман появился в 1959 году. В психологическом романе «Вор», воссоздана атмосфера нэпа, облик московской окраины 20-х годов, показан быт мещанства, уголовников, циркачей. Повествуя о судьбе бывшего красного командира Дмитрия Векшина, писатель ставит многие важные проблемы пореволюционной русской жизни.

Виктор Александрович Потиевский , Леонид Максимович Леонов , Меган Уэйлин Тернер , Михаил Васильев , Роннат , Яна Егорова

Фантастика / Проза / Классическая проза / Малые литературные формы прозы: рассказы, эссе, новеллы, феерия / Романы
Люди как боги
Люди как боги

Звездный флот Земли далекого будущего совершает дальний перелет в глубины Вселенной. Сверхсветовые корабли, «пожирающие» пространство и превращающие его в энергию. Цивилизации галактов и разрушителей, столкнувшиеся в звездной войне. Странные формы разума. Возможность управлять временем…Роман Сергея Снегова, написанный в редком для советской эпохи жанре «космической оперы», по праву относится к лучшим произведениям отечественной фантастики, прошедшим проверку временем, читаемым и перечитываемым сегодня.Интересно, что со времени написания и по сегодняшний день роман лишь единожды выходил в полном виде, без сокращений. В нашем издании воспроизводится неурезанный вариант книги.

Герберт Джордж Уэллс , Герберт Уэллс , Сергей Александрович Снегов

Фантастика / Классическая проза / Космическая фантастика / Фантастика: прочее / Зарубежная фантастика