Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

— Коли Алі-бей залишався зі мною на ніч — о, що то були за вуса! брови! плечі! — він наймав музик, і в моєму дворі аж до світання витинали бубни й зурни. Сусідки, було, мало не луснуть од заздрості, все бурчать: «Алі-бей знову з мадам...»

А потім, у Константинополі, по п’ятницях, не пускав мене саму на прогулянку, боявся, що мене помітить султан, як ітиме до мечеті, і моя краса так його вразить, що він забере мене в свій гарем... А коли вранці Алі-бей виходив з мого дому, то приставляв до дверей трьох муринів, аби жоден чоловік до мене не підступився... Ах, ах, Сулейманчику мій!

Вона дістала хусточку, вхопила її зубами й засичала, як морська черепаха.

Зорбас пересадив її на стілець поряд із собою, роздратовано підхопився й забігав сюди-туди. У кімнаті відразу стало тісно, Зорбас і собі засичав, ухопив свій костур і вилетів надвір. За хвилину я вже побачив, як він, приставивши до стіни драбину, дереться по ній через дві приступки.

— Кому це ти зібрався нам’яти боки? — крикнув я.— Сулейману-паші?

— Цур їм, цим котам! Не дадуть спокою!

І він одним стрибком опинився на даху.

Тим часом мадам Ортанс, п’яна, розпатлана, вже заплющила свої безліч разів ціловані очі, сон підхопив її й поніс у великі міста Сходу — в сади по внутрішніх дворах, у темні гареми, до ласолюбних пашів. А потім поніс її морями і їй снилося, ніби вона рибалить, ніби ось уже закинула чотири вудки і на них спіймалося чотири величезних панцерника...

Спокійна, свіжовикупана морем, стара сирена усміхнулася вві сні.

Увійшов Зорбас, потрясаючи костуром.

— Спить? — запитав він, глянувши на мадам.— Спить, стерва?

— Так,— відповів я,— її забрав Воронов, який омолоджує старих, сон, любий Зорбасе — паша. Тепер їй двадцять років, і вона розгулює по Александра та по Бейруту...

— Чорти б її вхопили! — буркнув Зорбас і сплюнув на підлогу.— Ти бач, як усміхається! Ходімо, хазяїне!

Він одягнув шапку й відчинив двері.

— Що, отак і дамо драла, залишимо її саму? — запитав я.— Це ж сором!

— Вона не сама,— гаркнув Зорбас,— вона з Сулейманом-пашею, хіба не бачиш? На сьомому небі опинилася, бридке бабисько! Ходімо!

Просто з дверей ми пірнули в холодне повітря. В ясній височині спокійно плив місяць.

— Жінки! — з відразою сказав Зорбас.— Тьху! Але ж вони не винні, це ми винні, телепні, вітрогони, Сулеймани та Зорбаси!

По хвилі він озвався знову:

— Та тільки ж і ми не винні, винен один, один-єдиний, Великий Телепень і Вітрогон, Великий Сулейман і Великий Зорбас... Ти знаєш хто!

— А якщо його немає,— сказав я,— якщо його немає?

— Тоді плюнь на все це!

Якийсь час ми йшли швидко, не розмовляючи. Зорбас цілковито поринув у якісь свої сердиті роздуми, бо раз у раз бив костуром по камінню й плювався. Раптом він обернувся й сказав:

— Покійний дід мій — хай господь простить йому гріхи — добряче розбирався в жінках, бо таки ласий був до них, душа його через них зотліла. «Затям моє слово, Алексісе,— казав він,— стережися жінок! Коли бог вийняв — хай буде проклятий той день! — ребро в Адама, щоб сотворити жінку, диявол обернувся змієм і — хап! — вихопив у нього ребро та й ну втікати... Кинувся бог за ним, спіймав його, та той вирвався, тільки роги й залишилися в божих руках. «Добра пряха,— сказав бог,— ложкою напряде, то чом би мені не зробити жінку з диявольських рогів?» От він її й зробив, та й попали ми в лапи диявола, Алексісе. Хоч би до чого ти в жінки доторкнувся — то все дияволів ріг. Тож стережися, мій хлопчику! А вона ж іще й райських яблук накрала, та й сховала їх собі в пазуху і тепер так ото виступає, так їх випинає та кирпу гне, бий її лиха година! Скуштуєш тих яблук — пропав, не скуштуєш — теж пропав. Ех, що я тобі пораджу, хлопче? Роби, що хочеш!» Отак сказав мені покійний дід, тільки ж хіба воно до мене дійшло? Став і я на його стежку, та й попутав мене лихий!

Ми швидко прямували селом; місяць неспокійний, світло його тривожне, як ото буває, коли, добряче захмелівши, вийдеш надвір провітритись і тобі здається, що світ перемінився. Дороги тоді стають молочними ріками, калюжі ущерть повні білого вапна, гори вкриті снігом. Твої руки, обличчя, шия світяться фосфоричним світлом, як світлячки. Місяць екзотичною круглою медаллю висить у тебе на грудях...

Ми йшли швидко, мов коні, не йшли — летіли, бо ВІД випитого вина відчували в тілі дивовижну легкість. Позаду нас у селі собаки вилазили на дахи й жалібно завивали на місяць, мовби голосили, і в нас теж підіймалося мимовільне бажання витягнути шиї та й собі завити.

Коли ми проходили попід садом удови, Зорбас зупинивсяся: вино, їжа й місяць довели його до одуріння. Він витяг шию й загорлав своїм віслючим голосом сороміцьку пісеньку яку тієї ж таки хвилини, як мені здається, змостив його розпаленілий мозок:

Ох, люблю ж я твоє тільце від талії й нижче!
Ой же, нижче, та не дуже — там до раю ближче!

— І це ще один ріг диявола! — сказав він.— Ходімо, хазяїне!