Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

«То коли ж ти, грецький слимаче, зважишся приїхати? дається мені, ти вже скотився до «добропорядного грека» і вештаєшся по кав’ярнях. Я кажу — кав’ярні, але маю на увазі не тільки власне кав’ярні, не думай, то також і книжки, і звички, і горезвісні ідеології. Сьогодні неділя, робити має чого, то я сиджу вдома і згадую тебе. Спека як у печі. Ні краплі дощу. Дощі тут — справжній потоп: у квітні, травні й червні.

Я зовсім самотній, але це мені подобається. Є тут чимало греків, однак я не хочу їх бачити. Вони мені бридкі. Ви греки, будьте ви прокляті, навіть сюди притягли свої гидкі партійні чвари. Це те, що роз’їдає грека. А ще його роз’їдають карти, невігластво і плотські втіхи.

Я ненавиджу європейців, тому й никаю тут, по горах Васамби. Ненавиджу європейців, але найдужче з-поміж усіх їх ненавиджу греків і все грецьке. Ноги моєї не буде в вашій Греції. Тут і здохну, я вже й могилу собі замовив, її приготували неподалік від мого дому на голій горі. Вже й нагробок поставив, і сам вибив на ньому великими літерами:

ТУТ СПОЧИВАЄ ГРЕК,

ЯКИЙ ГИДУВАВ ГРЕКАМИ

Я вмираю зо сміху, плююся, лаюся й плачу, коли думаю про Грецію. Щоб не бачити греків і будь-чого грецького, я назавжди залишив вітчизну; приїхав сюди, приніс сюди свою долю — адже це не вона занесла мене в ці краї, людина вільна робити, що забажає! Я приніс сюди свою долю, працював тут як віл, працюю й далі. Піт з мене лився річками і ллється досі. Я змагаюся з землею, з повітрям, з дощем, з робітниками — чорними й коричневими.

Ніякої радості не маю, крім одної: працювати. Фізично й духовно, але краще фізично. Я люблю втому, люблю спливати потом і чути, як тріщать мої кістки. Гроші ненавиджу, розкидаюсь ними, тринькаю їх коли завгодно й де завгодно; я не раб грошей, гроші — мої раби. Я став рабом праці, і гордий з цього! Рубаю ліс, уклав контракт з англійцями, виробляю канати, а тепер ще й вирощую бавовну. Маю багато робітників, чорних, коричневих і чорно-коричневих. Негідники. Забобонні. Брудні, брехливі, розпусні. Учора ввечері зчепилися два племені з моїх чорних — ваяі та вангони. За одну курву. Честолюбність, бачиш. Точнісінько як у вас, о греки! Лаються, похапали ціпки й палиці і трощать одне одному макітри. Прибігли посеред ночі жінки розбудили мене, репетують, щоб я розсудив. Я розсердився, послав їх під три чорти, а потім до англійської поліції. Але вони всю ніч стояли в мене під дверима й репетували. На світанку вийшов я й розсудив їх.

Завтра понеділок, рано-вранці підіймуся в гори Васамби, В густі ліси, до холодних джерел, у вічну зелень... Слухай, коли вже й ти, грече, відірвешся від того Вавілону, чи то пак Європи —«матері хвойд і мерзотників усього світу»? Коли вже ти приїдеш, щоб ми разом піднялися в ці незаймані гори?

Маю дитя від негритянки. Дівчинку. Матір її я прогнав, бо наставляла мені роги відверто, серед білого дня, під кожним зеленим деревом. Прогнав її, коли вона вже геть мені упеклася. А дитину залишив, їй два роки. Вже ходить, починає говорити, я навчаю її грецької мови, перша фраза, якої навчив її, була «Тьху на тебе, грецизна! Тьху на тебе, грецизна!»

Вона мені подобається, клята, тільки ніс широкий, плескатий — материн. Люблю її, але так, як люблять кішку чи собаку. Як тваринку. Приїжджай, зробиш і ти з якоюсь васамбійкою хлопчика, та й одружимо їх!»

Я поклав розкритого листа на коліна; в мені знову спалахнуло бажання податися в Африку — не тому, що хотілося вирватися звідси, мені й тут, на цьому узбережжі, серед простих людей було добре,— але мене гризла думка: побачити, відчути якомога більше землі й моря перш ніж померти.

Я підвівся. Вирішив не дертися на гору й пішов униз, на свій берег. Перший лист у верхній кишені жакета нагадував про себе, і мені кортіло якнайшвидше прочитати його. «Досить уже відтягувати радісні хвилини»,— казав я собі підлесливо.

Діставшись до нашої халабуди, я запалив світло, заварив чай, поїв хліба, сиру, меду та апельсинів. Потім роздягся, ліг на ліжко й розпечатав листа: