Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

«Дорогий хазяїне, пане капіталісте!

Найперш мені йдеться про те, щоб довідатися про благополучність вашого здоров’я, далі поспішаю повідомити вам, Що й ми слава богу, почуваємося чудово. До мене вже віддавна стало доходити, що я з’явився на світ не конем і не волом: лише тварини живуть, щоб тільки їсти. Аби уникнути наведеного вище звинувачення, я день і ніч творю роботу, ризикую своїм хлібом заради самої ідеї, перевертаю прислів’я й кажу: «Краще журавель у небі, ніж синиця в руці».

Багато є патріотів, які нічого через свій патріотизм не втрачають, я ж не патріот, але втрачаю на цьому; багато хто вірить у рай і тримає напоготові віслюка, я ж не маю віслюка, я вільний і не боюся пекла, де мій віслюк здох би, і не сподіваюся на рай, де мій віслюк розкошував би у стайні. Я неосвічений, не знаю, що і як сказати, але ти, хазяїне, розумієш мене.

Багато хто боїться марноти, я ж її переміг. Багато хто розмірковує, я ж не маю потреби розмірковувати. Я не радію добру і не нарікаю на зло; коли б я дізнався, що греки взяли Константинополь, то для мене це було б так само, ніби турки взяли Афіни.

Коли з цієї моєї писанини тобі видасться, що я дійшов старечого віку, напиши мені про це. Я гасаю по крамницях Кастро, щоб купити сталевий канат для нашої канатної дороги, і сміюся. «Чого смієшся, куме?» — питають мене. Але як їм пояснити! А сміюся ж я тому, що з доброго дива саме в ту мить, коли простягаю руку попробувати, чи добрий канат, мені спадає на думку: «І що воно таке — людина? Чому вона з’явилася на світ і для чого?... Я гадаю, ні для чого. Адже все одно: маєш ти жінку чи не маєш, чесний ти чи підлий, бей чи чорнороб, різниця лише в тому, живий ти чи мертвий. Як забере мене бог або чорт (Ну, що тобі сказати, хазяїне? Мені здається, що це однаково), я здохну, стану смердючим трупом, загиджу світ, і тоді цей світ буде змушений закопати мене, аби не задихнутися.

А тепер, до речі, запитаю тебе, хазяїне, про одну річ, якої боюся — іншого не боюся нічого — і яка не дає мені спокою ні вдень, ні вночі: мене страшить, хазяїне, старість, будь вона проклята! Смерть — то пусте, просто дмух! і згасла свічка, але старість — це великий сором.

Я вважаю за дуже великий сором зізнатися, що вже постарів, тож і викидаю всілякі коники, аби ніхто не розібрав, що я вже старий: вистрибую, витанцьовую, нирки мені болять, а я знай танцюю, п’ю, голова макітриться, все навколо крутиться, та я тримаюся з усієї сили, мовби нітрохи не сп’янів. Упрію, стрибну в море, охолону, хочеться мені прокашлятись — кахи! кахи! — аби полегшало, але я соромлюся, заганяю кашель назад — ну от сам скажи, ти хоч коли чув, щоб я кашляв? І не тільки тоді, коли я на людях, а й тоді, коли сам. Мені соромно перед Зорбасом, хазяїне, хоч вір, хоч не вір. Таки ж соромно!

Якось познайомився я на Святій Горі — ходив і туди, краще був би ноги переламав! — з одним ченцем, пастором Лаврендіосом із Хіоса. Цей бідолаха вірив, що в ньому сидить диявол, навіть ім’я йому дав — казав на нього Ходжа. «Ходжа хоче їсти м’ясо у велику п’ятницю»,— бурмотів нещасний Лаврендіос, б’ючи головою об поріг церкви,— Ходжа хоче спати з жінкою. Ходжа хоче вбити ігумена. Ходжа, Ходжа, не я!» — І знай б’є лобом у камінь.

Отак само і я, хазяїне, маю в собі диявола й називаю його Зорбасом. Той мій внутрішній Зорбас не хоче старіти, ніяк не хоче, та він і не постарів, то дракон, у нього чорне, як воронове крило, волосся, тридцять два (32) зуба, і за вухом стирчить гвоздика. А зовнішній Зорбас спасував, бідолаха, волосся в нього посивіло, увесь він згас, зморщився, зуби в нього повипадали, вушиська позаростали сивим, ніби у віслюка, старечим волосом.

Що мені робити, хазяїне?

Допоки два Зорбаси змагатимуться один з одним?

І котрий урешті переможе?

Якщо я скоро здохну, то це на добре, тоді ще є надія, а якщо житиму довго, тоді пропав; пропав я, хазяїне, настане день, коли я зроблюся посміховиськом. Утрачу свою свободу, примусять мене невістка й донька няньчити якогось задрипанця, якесь чудовисько, їхнє дитя, щоб воно не обпеклося, не впало, не закалялося, а як закаляється, то бери його — тьху! — і чисть!

Такі ж муки чекають і на тебе, хазяїне, і хоч ти й молодий, та все одно пильнуй! А тому слухай, що я тобі скажу! Ставай на той шлях, яким іду я, іншого рятунку немає,— давай лазити по горах, добувати вугілля, мідь, залізо, магнезію, щоб мати великий зиск, щоб нас боялися родичі, щоб друзі лизали нам ноги, щоб господарі скидали перед нами капелюхи. Якщо нам не пощастить цього досягти, то краще смерть, хазяїне, хоча б від вовка чи ведмедя, чи від будь-якого іншого звіра, який тільки запопаде нас, та й на здоров’я йому! На те ж і пустив господь звірів у світ — їсти усяких отаких, як ми з тобою, аби вони не ставали посміховиськом».