Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

«Гадаю, ти зрозумієш із мого листа, яка я нещасна людина; лише тоді, коли розмовляю з тобою, я маю бодай слабку надію перепочити від того, що гнітить мою душу. Бо й ти, шановний, такий самий, як я, але ти цього не знаєш; ти теж носиш у собі диявола, тільки ще не знаєш, як його звати. А через те, що не знаєш, як його звати, то злостишся, мало не луснеш, охрести його, хазяїне, і тобі полегшає.

Ну, тепер ти знаєш, який я нещасний; вся моя кмітливість — я це бачу ясно — лише глупота, і нічого більше, однак бувають особливі хвилини, часом цілі дні, коли мене переповнюють думки великої людини, і якби я міг здійснити те, чого домагається внутрішній Зорбас, я подивував би світ!

Оскільки я не маю угоди з життям про його тривалість, то відпускаю гальма, як тільки опиняюся на крутому узвозі. Життя кожної людини — це залізнична колія з підйомами та спусками, і всяк розумний їде нею розважливо, а я — і в цьому моя перевага, хазяїне,— вже давно відкинув геть здоровий глузд, бо не боюся карамболів; зробити карамболь у нас, робітників, означає полетіти під укіс. Бодай я провалився, якщо зважаю на всі ті карамболі, які роблю; я день і ніч ганяю щодуху, задовольняю свої бажання, і хай вріжуся кудись, хай розлечуся на друзки. Що мені втрачати? Нема чого. Хіба, коли б я ганяв розважливо, то ні в що б не врізався? Врізався б, а тому — більше жару!

Ось ти смієшся з мене, та я все одно пишу тобі оці свої нісенітниці або, якщо хочеш, думки чи слабинки — тільки ж їй-богу, я не бачу ніякої різниці між цими трьома речами — я пишу, а ти собі смійся, коли тобі не набридло. І я сміюся від того, що ти смієшся — тим то сміх на цьому світі й не має кінця. Кожен має якесь дивацтво, але найбільше дивацтво, я думаю, це не мати ніякого дивацтва.

Отже, тут, у Кастро, я вивчаю своє дивацтво і описую тобі все детально, бо хочу, аби ти мені щось порадив. Ти ще молодий, хазяїне, це правда, але ж ти начитався старечої мудрості і вже трохи, даруй мені, постарів, тож я й чекаю твоєї ради.

Так ось, я думаю, що кожна людина видає свій особливий запах: ми його не відрізняємо від інших, бо запахи перемішуються, і ми не знаємо, де твій, а де мій, чуємо тільки, що в повітрі стоїть якийсь сморід, що його називають людським духом. Дехто вдихає його, як парфуми, мене ж від нього тягне блювати. Ну, та хай собі, це вже інша пісня.

Я хотів — ох, мало знову не відпустив гальма — я хотів сказати, що ці безстидні жінки мають тонкий нюх, просто-таки собачий, і відразу чують, хто з чоловіків аж тремтить за ними, а хто ними гидує. Тому, хоч би до якого міста я подався, ще навіть і досі, дарма, що я старий, і пика в мене потворна, і одягнений неохайно, все одно зо дві-зо три жінки завжди теліпаються за мною. Взяли, бач, слід мій, суки гончі, побережи їх і помилуй, господи!

Так ось, першого дня, коли я дістався живий і цілий до Кастро, був уже вечір, смеркалося. Я відразу кинувся по крамницях, але кругом було вже зачинено, то я подався в заїзд, нагодував мула й сам повечеряв, умився, закурив і вийшов прогулятися. У місті нікого знайомого, жодна душа мене не знає, одне слово, воля вільна. Можна було свистіти на вулиці, реготати, розмовляти самому з собою. Я купив насіння і, лузаючи та спльовуючи лузгу, почав никати вулицями. Засвітилися ліхтарі, чоловіки попивали узо[38], панни розходилися по домівках, у повітрі пахло пудрою, запашним милом і шашликами. «Гей, Зорбасе,— кажу собі,— скільки тобі ще жити, скільки ще твого носа лоскотатимуть запахи? Вже недовго, бідолахо, нюхатимеш повітря, тож дихни на повні груди!»

Дихаю я собі на повні груди, походжаю сюди й туди великим майданом, ти його знаєш. Коли це раптом чую — співи, танці, бубни, амане. Нашорошив я вуха та мерщій на гамір — аж воно кав’ярня, саме те, що мені треба. Заходжу, сідаю до столика, який найближче. Чого мені соромитися! Я ж казав — жодна душа мене не знає, воля!

На естраді вибрикує якась кобилиця, та я на неї не звертаю уваги. Замовляю пляшку пива, коли це — гоп! — підсідає до мене така собі маленька, гарненька чорнявка, тиньку на ній — мов кельмою наляпано.

— Можна, дідуню? — запитує мене й усміхається.

Я скипів — так і вхопив би її за горло, за яблучко, цуценя нікчемне! Але стримався, бо жалію жіночий рід, гукнув гарсона.

— Два шампанських! — кажу.

(Даруй мені, хазяїне, потратив я твої гроші, але дуже сильно я образився, треба було не осоромитися, щоб і тобі, хазяїне, не стало соромно, треба було поставити ту жовтороту перед нами на коліна. Треба було. І ти б мене не залишив, я ж тебе добре знаю, отакого, беззахисного, в такий важкий час. А тому: «Два шампанських, гарсоне!»).

Прибуло шампанське, я замовив і солодощі, потім наказав подати ще шампанського. Проходив квіткар з ясмином, то я купив у нього весь кошик і висипав їй під ноги.

Пили ми, пили, але, клянусь тобі, хазяїне, я до неї й пальцем не доторкнувся. Я своє діло знаю; коли був молодим, то перше, що робив, це доторкався, тепер же, коли постарів, то перше, що роблю, це викладаю гроші.

Бути галантним, розкидатися грішми — жінки божеволіють від таких манер, божеволіють, стерви, хоч ти й горбун, і старий, і трухлявий, і Бертольдо[39], і навіть безбородий — усе забувають. Нічого не бачать, негідниці, тільки руку, що сіє грішми.

Отож викладаю я грошенята, хай тобі добре ведеться і хай тобі господь поверне їх сторицею, хазяїне, викладаю, а те дівчисько вже й відірватися від мене не може. Присувається потихеньку, тулиться своїм колінцем до моїх костомах, але я — кремінь, хоч усередині в мене все вже плавиться від жару.

Жінки, аби ти знав, якщо й тобі таке випаде, просто казяться, коли чують, що ти всередині гориш, а рукою й поворухнути не хочеш.

Ну та не буду тобі довго розводитися: настала північ, перевалило й за північ, погасли одна по одній лампи, кафешантан зачинилося. Дістав я паку тисячних купюр, розплатився, дав добрі чайові гарсонові.

Мала прилипла до мене.

— Як тебе звати? — запитує млосним голосом.

— Дідуньо! — відповідаю в’їдливо.

А та безсоромниця як ущипне мене!

— Ходімо...— каже й підморгує.

Я взяв її за руку й потиснув з натяком.

— Ходімо, моє маленьке...— відповідаю, а голос у мене чомусь хрипкий.

А далі сам розумієш. Ми ніби очманіли. А потім поснули. Коли я прокинувся, був уже полудень. Розглядаюся, і що ж бачу? Невеличка кімнатка, чистенька, як вилизана, крісла, умивальник, мило, пляшки, пляшечки, люстра, люстерка... По стінах розвішані строкаті спідниці, безліч фотокарток — матроси, офіцери, капітани, жандарми, танцівниці, жінки, одягнені лише в пантофлі. А біля мене на ліжку теплий, духмяний, розпатланий жіночий рід.

«Е, Зорбасе,— шепочу я собі й заплющую очі,— ти живцем потрапив до раю, тут чудово, тож звідси — ні кроку!»

У кожної людини, я це вже казав тобі раніше, хазяїне, свій рай, у твоєї милості рай наповнений книжками та бутлями чорнила, в іншого він наповнений бочками вина, узо чи коньяку, ще в іншого — купами англійських лір; мій же рай ось який: маленька запашна кімнатка зі строкатими спідницями та духм’яним милом і двоспальне ліжко на пружинах, а поряд зі мною — жіночий рід.

Гріх, у якому ти зізнався, уже не гріх; я цілий день і носа не висовував надвір. Куди мені йти? Чого? Яка дурниця; мені й тут було добре. Я замовив у найкращій корчмі тацю з їжею, все таке, що додає сили: чорну ікру, бризолі, рибу, різні фрукти, тістечка. І ми знову мов очманіли, потім знову поснули, прокинулися аж під вечір, одяглися, я взяв її під руку, й ми пішли в кафешантан, де вона працювала.

Щоб я тобі довго не розводився й не морочив голову, хазяїне, ця програма триває й досі. Але ти не переживай, я дбаю й про наші справи. Час від часу обходжу крамниці, прицінююсь — куплю канат, куплю все потрібне, будь спокійний. Ну що там — день раніше, день чи тиждень пізніше? Кішка, кажуть, коли поспішає, то сліпих котят приводить; отож не поспішай. Для твого ж добра я чекаю, коли прозріють мої очі й проясниться в голові, щоб нас не взяли на кпини. Канат має бути міцний, вищої якості, бо інакше ми пропали, а тому наберися терпіння й покладайся на мене.

І не треба турбуватися за мою пику, пригоди молодять мене, за кілька днів я став двадцятирічним хлопцем і так подужчав, що в мене, мабуть, виростуть нові зуби. Пам’ятаєш, у мене боліли нирки? Тепер я здоровий, щоранку дивлюся в дзеркало й дивуюся, чому моє волосся ще не чорне, як воронове крило.

Але навіщо, скажеш ти, я все оце тобі пишу? То знай, ти для мене ніби духівник, і я не соромлюся висповідати тобі всі свої гріхи. А знаєш, чому? Мені так здається, що тобі байдуже, роблю я добро чи зло. Ти теж, як господь, тримаєш мокру губку і стираєш усе, і добре, і зле. Тому я й маю сміливість усе це тобі розповідати, отож слухай далі.

Я геть розгубився, ще трохи, і зовсім зсунуся з глузду; прошу тебе, як тільки одержиш цього мого листа, візьми ручку й напиши відповідь, а поки вона дійде, я сидітиму, мов на голках. Мені здається, що вже багато років тому мене викреслено з божої книги, ба навіть і з дияволової; лише в твоїй книзі я записаний, тож виходить, мені нема до кого звернутися, крім твоєї милості, а тому дай відповідь. Ось послухай, що скоїлося.

Учора тут, під Кастро, був храм — біс його знає, якого святого! Лола — я ж таки забув її відрекомендувати тобі, Лолою її звати,— каже мені:

— Дідуню, дідуню, я хочу піти на храм.

(Вона мене й досі називає дідуньом, але ніжно).

— Ходи,— кажу їй,— ходи, бабуню моя.

— Але я хочу, щоб і ти пішов зі мною.

— Я не піду, мені там буде нудно, ходи сама.

— Е, тоді не піду і я.

У мене аж очі на лоба полізли.

— Не підеш? Чому? Не хочеш?

— Якщо ти йдеш, то хочу, якщо не йдеш, то не хочу.

— Але чому? Хіба ти не вільна людина?

— Ні, не вільна.

— Не хочеш бути вільною, чи як?

— Не хочу!

Ну що тобі сказати, хазяїне? Я мало не луснув од злості. Кричу їй:

— Ти не хочеш бути вільною?

— Ні, не хочу! Не хочу, не хочу!

Хазяїне, я пишу тобі з Лолиної кімнати, на Лолиному папері, зверни увагу, дуже прошу тебе: я вважаю, що людиною є той, хто прагне бути вільним; жінка не хоче бути вільною, то чи є жінка людиною?

Прошу тебе, дай відповідь негайно.

Дружньо цілую тебе,

Я, Алексіс Зорбас!»