Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Сходили чоловіки і злягалися з нею, всі великим клубком, як розпалені коханням змії напровесні, що сплітаються у снігу всі разом і сичать між камінням. А всередині того клубка сичала мадам Ортанс, гола, білосніжна, зарошена потом, з напіврозкритими вустами, з гострими зубками, непорушна, ненаситна, з тугими випнутими персами, чотирнадцятирічна, тридцятирічна, сорокарічна, шістдесятирічна...

Ніщо не загубилося і жоден коханець не помер: на її зів’ялих грудях тепер усі воскресали у всеозброєнні. Мадам Ортанс була немовби високим трищогловим фрегатом, і всі її коханці ось уже сорок п’ять років, як вона працює! — дерлися на нього і в трюми, і на борти, і по такелажу, а він плив, тисячі разів продірявлений, тисячі разів конопачений, прямуючи до далекого омріяного порту — до шлюбу.

А Зорбас прибирав тисячі облич — турецьких, французьких, вірменських, арабських, грецьких — і, обіймаючи мадам Ортанс, обіймав усю цю священну неосяжну процесію...

До старої сирени раптом дійшло, що я перестав читати, її видіння вмент пропало, вона підвела обважнілі повіки й розчаровано прошепотіла, жадібно облизуючи губи:

— Більше нічого не пише?

— А чого б іще хотіла мадам Ортанс? Хіба вона не бачить — увесь лист про неї одну. Ось подивись — аж чотири аркуші. Тут ще й серце є, ось, у куточку, Зорбас каже, що сам його намалював, своєю рукою. Поглянь, воно наскрізь пробите стрілою, тобто коханням. А внизу, глянь — двоє голубів цілуються, а на їхніх крилах малесенькими, такими, що ледве видно, літерами написано два імені червоним чорнилом, вони переплітаються: Ортанс — Зорбас.

Ніяких голубів і ніяких літер там не було, але очі нашої старої сирени мрійливо затуманились, і вона бачила те, чого жадала.

— Більше нічого? Більше нічого? — знову запитала вона невдоволено.

Все це були гарні, святі речі — крила, запашне перукарське мило, голуби,— але ж це тільки красиві слова, вітер, а практичний розум, розум жінки прагнув чогось іншого, відчутнішого, певнішого. Скільки разів за своє життя вона чула ці високопарні слова! А що з того? По стількох роках трудів залишилася самотньою на роздоріжжі.

— Більше нічого? — знову прошепотіла вона докірливо.— Більше нічого?

Вона дивилася мені в очі, як зацькована сарна. Я пожалів її:

— Пише й дещо інше, дуже, дуже важливе, мадам Ортанс, тому я залишив його на кінець.

— Ану ж, давай глянемо...— мовила вона знесилено.

— Пише, що як тільки повернеться, то впаде тобі в ноги й проситиме тебе, проситиме із сльозами на очах, щоб ти пішла з ним під вінець. Він більше не може витримати. Каже, хоче зробити тебе своєю дружиною, щоб ви вже ніколи не розлучалися...

І тоді по її кислому виду покотилися сльози. Ось вона, велика радість, ось він, порт, ось вона, мука всього її життя! Знайти нарешті спокій, лягти в чесне ліжко, досить уже!

Вона витерла сльози і сказала з благородною зверхністю:

— Добре, я згодна. Але напиши йому, будь ласка, що тут у селі не купиш фати, нехай привезе з Кастро. Хай привезе й дві білих свічки з рожевими стрічками. І цукерок, які там є кращі, з мигдалем. І хай візьме мені білий весільний наряд, шовкові шкарпетки та шовкові пантофлі. Простирадла ми маємо, напиши йому, нехай не бере. І ліжко маємо.

Мадам уже порядкувала, уже давала доручення своєму чоловікові. Від неї враз війнуло гідністю одруженої жінки.

— Я б хотіла дещо тобі запропонувати, щось серйозне,— сказала вона й затнулася, схвильована.

— Кажи, мадам Ортанс, я до твоїх послуг.

— Ти нам дуже подобаєшся, і мені, і Зорбасу, ти й щедрий, не осоромиш нас. Будеш нашим кумом?[40]

Я здригнувся. В нас, у батьківському домі, була колись служниця, баба Діамандо, років за шістдесят, стара діва. Напівбожевільна через свою цноту, нервова, зморшкувата, як родзинки, плоскогруда й вусата. Вона закохалася в Міцоса, сина бакалійника з нашого кварталу, брудного, вгодованого, голобородого селюка.

— Коли ти мене візьмеш? — запитувала вона його щонеділі.— Візьми мене! Як ти можеш витримувати? Я вже не можу!

— І я не можу,— відповідав хитрий синок бакалійника; він лестив їй, щоб мати її за постійного покупця.— Я теж не витримую, люба моя Діамандо, але почекай ще трохи. Почекай, поки в мене з’явиться борода...

Так минали роки, а баба Діамандо чекала. Нерви її заспокоювалися, головні болі слабшали, на гірко стиснутих нецілованих вустах почав з’являтися усміх. І одяг вона стала прати краще, і тарілок менше била, і страва в неї вже не підгорала.

— Будеш нашим кумом? — запитала вона в мене тайкома одного вечора.

— Буду, Діамандо,— відповів я, й до горла мені підступив гіркий клубок.

Це кумівство завдало мені великих мук, і саме тому, слухаючи тепер мадам Ортанс, я здригнувся.

— Буду,— сказав я,— це честь для мене, мадам Ортанс...

— Тоді називай мене кумою, коли ми наодинці...— попросила вона й усміхнулася з гідністю. Потім підвелася, розправила буклі, що звисали з її капелюшка, облизала губи і додала: — Добраніч, куме! Добраніч, а йому щасливого повернення...