Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Я дивився, як мадам віддаляється перевальцем, вигинаючи по-дівочому грайливо старечу талію, як підстрибує від радості, залишаючи своїми старими криво стоптаними чобітками вузенькі глибокі сліди в піску.

Не встигла вона проминути мис, як над берегом здійнялися несамовиті крики й голосіння.

Підхопившись, я побіг туди: попереду, на другому мисі, голосили жінки. Я видерся на скелю, роззирнувся. Із села викотився гурт чоловіків та жінок і помчав до мису, услід їм валували собаки, зо три вершники обігнали гурт, здійнявши хмару куряви.

«Якесь нещастя»,— подумав я, кидаючись униз, до мису.

Гамір чувся дедалі голосніше, сонце заходило, в небі непорушно зависло кілька весняних рожевих хмаринок. Смоква Хазяйської доньки вкрилася свіжим зеленим листям.

Несподівано переді мною виринула мадам Ортанс: вона бігла назад розпатлана й задихана, один її чобіток злетів з ноги. Мадам тримала його в руці, плачучи на бігу.

— Куме... Куме...— крикнула вона й упала на мене.

Я підтримав її й запитав:

— Чому ти плачеш, кумо?

І допоміг їй надіти чобіток.

— Я боюся... Боюся...

— Чого?

— Смерті.

Вона відчула в повітрі подих смерті й злякалася. Я взяв її під руку, м’яку і в’ялу, але старече тіло опиралося й дрижало.

— Не хоче... Я не хоче...— скиглила вона.

Бідолашна боялася підступити до того місця, куди завітала смерть. Щоб костомаха не побачила її й не запам’ятала... Як і всі старі, наша нещасна сирена ладна була сховатися в зеленій траві й позеленіти, сховатися в землі й стати землистою, аби тільки костомаха не розпізнала її.

Вона дошкандибала до оливи, розгорнула своє латане пальтечко.

— Укрий мене, куме,— сказала,— укрий і йди собі.

— Тобі холодно?

— Холодно, укрий мене.

Я укрив її якомога дбайливіше, щоб вона не виділялася на землі, і пішов.

Мис був уже недалеко, і тепер ясно чулося голосіння. Назустріч мені біг Мімітос.

— Що там таке, Мімітосе? — крикнув я.

— Утопився! Утопився! — крикнув він на бігу.

— Хто?

— Маврандонісів Павліс!

— Чому?

— Вдова...— Голос його потонув у лементі.

А те слово зависло в повітрі й виповнило вечірній присмерк образом вигинистого небезпечного тіла вдови.

Я вже дістався до скель, на яких згромадились усі селяни. Чоловіки стояли мовчки, з непокритими головами, жінки, спустивши хустки на плечі, рвали на собі волосся й лементували, а на ріні лежало роздуте посиніле тіло. Старий Маврандоніс непорушно стояв над ним, не відриваючи від нього погляду; правою рукою він спирався на палицю, налігши на неї всією своєю вагою, а лівою стискав гостру сиву бороду.

— Будь вона проклята! — розлігся раптом пронизливий крик.— Бог їй цього не простить!

Одна з жінок підхопилася з землі й гукнула:

— Та що це таке, невже в селі немає жодного чоловіка, котрий би зарізав її, як вівцю? Тьху на вас!

І вона плюнула в бік чоловіків, що стояли мовчки.

Озвався лише Кондоманьольос, хазяїн кав’ярні:

— Ти нас не стидай, Делікатерино,— крикнув він,— не стидай нас, є в селі справжні чоловіки, ти ще побачиш!

Я не витримав:

— Як вам не соромно, люди! Хіба вдова винна? Так йому на роду написано. Побійтесь бога!

Але ніхто не відповів.

Велетенський на зріст, Манолакас, двоюрідний брат потопельника, підійшов до трупа, нахилився, підхопив його на руки й рушив до села.

Жінки плакали й рвали на собі волосся, а як побачили, що труп забирають, усі разом ринули до нього — вчепитись, не дати, але старий Маврандоніс палицею загородив їм шлях і став попереду них. Жінки, лементуючи, рушили за ним. Чоловіки мовчки пішли слідом.

Незабаром вони зникли в присмерку. Знову стало чутно тихе дихання моря. Я оглянувся довкола — ніде нікого.

«Пора вертатися,— подумав я.— І цей день — слава богу! — приніс достатньо гіркоти».

Понуро йдучи стежкою, я розгледів у півтемряві дядька Анагностиса. Він і досі стояв на камені, спершись підборіддям на довгу палицю, й дивився в море.

Я гукнув його, але він не почув, а коли я підійшов ближче, кивнув головою і пробурмотів:

— Проклятий світ! Шкода молодості! Але ж не міг бідолаха витримати муки, кинувся в море. Врятувався.

— Врятувався?

— Врятувався, синку, врятувався. Ну, як йому було жити? Якби він одружився з удовою, то скоро почалися б сварки, а може, й поголос пішов би, бо її ж не вдержиш, вона, як та кобила, ірже, ледве забачить чоловіка. А якщо б він із нею не одружився, то однаково страждав би все життя, бо думав би, що втратив якусь даровизну. Чи в камінь головою, чи каменем у голову.

— Не кажи такого, дядьку Анагностисе. Тебе послухати, то й жити не треба.

— Ге, не бійся. Хто це чує? А як і чує, то хіба вірить? От, скажімо, я: чи була на світі людина, щасливіша за мене? Я мав ниви, виноградники, оливкові сади, двоповерховий дім — хазяїном був, і дружина попалася мені добра, слухняна, родила тільки хлопців, ніколи очей не підводила щоб глянути мені просто в обличчя, і діти вдалися добрі нема мені на що нарікати. А все одно, якби народився заново, то теж прив’язав би камінь до шиї, як Павліс і стрибнув би в море. Життя важке, що й казати, хоч би й найщасливіше — все одно важке, будь воно прокляте!

— Але чого тобі бракує, дядьку Анагностисе? Чому так тяжко зітхаєш?