Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Прочитавши Зорбасового листа, я довго сидів, не знаючи, як бути. Сердитися, сміятись чи захоплюватися цією первісною людиною, яка, пробившись крізь заскорузлу кору життя — розважливість, доброзвичайність, совісність — дійшла до його суті.

Зорбасові бракує маленьких, таких вигідних доброчесностей, у ньому залишилася тільки незручна, непристосована, небезпечна чеснота, що безперестанно штовхає його до крайньої межі, до прірви.

Цей неосвічений робітник, який, пишучи, ламає пера від буйного нетерпіння, переймається — наче первісні люди, що тільки-но виборсалися з мавп’ячого стану, або наче великі мислителі — фундаментальними проблемами життя й переживає їх як безпосередні невідкладні потреби. Немов дитя, він теж бачить усе, ніби вперше, і раз у раз дивується та розпитує, і все йому здається дивом, і щоранку» розплющивши очі й узрівши дерева, море, каміння, птахів, він аж рота роззявляє від подиву. «Що це за диво? — кричить.— Що це таке — дерево, море, камінь, птах?»

Пригадую, одного дня, йдучи до села, ми зустріли дідка, який їхав верхи на мулі. Зорбас вирячив свої круглі очі й утупився в мула. І, мабуть, його погляд так палахкотів, був такий пронизливий, що селянин перелякано крикнув:

— Ради бога, куме, не зуроч мені худобину!

І перехрестився.

Коли він проїхав, я запитав у Зорбаса:

— Що ти зробив старому, чого він так кричав?

— Я? Нічого я йому не зробив! Подивився на мула. А хіба тебе не вражає?

— Що саме?

— Ну, що на світі є мули.

А то ще іншого разу, коли я лежав на березі й читав, Зорбас підійшов, сів навпроти мене по-турецькому, поклав на коліна сандур і почав грати. Я підвів очі, глянув на нього. Зорбасове обличчя поволі змінювалося, на ньому проступала якась дика радість, якесь незвичайне піднесення; він витяг довгу зморшкувату шию й заспівав.

Македонські мелодії, клефські пісні, дикі згуки — людське горло набувало свого прадавнього призначення, коли крик був найвищим синтезом, який сконденсовував у собі все те, що ми сьогодні називаємо музикою, поезією й почуттям.

«Ах! Вах!» — виривалося з надр Зорбасового нутра, і вся ота тоненька кірка, яку ми називаємо цивілізацією, тріскалася і з-під неї виривався безсмертний звір, волохатий бог — страшна Горила.

Вугілля, збитки, прибутки, Бубуліни — все щезло. Крик змітав усе, ми вже ні в чому не мали потреби; завмерлі на пустельному крітському узбережжі, ми затаїли в наших грудях всю гіркоту й радість життя, гіркота й радість уже не існували, сонце заходило, насувалася ніч, танцювала Велика Ведмедиця навколо непорушної осі неба, сходив місяць і злякано дивився, як дві маленькі комахи безстрашно співають на піску.

— Ех, людина — це звір,— сказав раптом Зорбас, збуджений довгим співом,— закинь свої книжки! Як тобі не соромно? Людина — звір, а звірі не читають.

Трохи помовчавши, він засміявся:

— Знаєш, як бог створив людину? Знаєш, які найперші слова сказав богові цей звір?

— Ні, звідки б мені знати? Я там не був.

— Зате я був! — вигукнув Зорбас, і очі його спалахнули.

— Тоді розказуй!

І почав Зорбас жартівливо-патетичним тоном плести міф про створення людини:

— Так от, слухай, хазяїне! Одного ранку бог устав не з тої ноги. «Ну що я за бог, коли не маю людей, які б співали мені хвалу й проклинали мене? Воно б і час минав веселіше. Набридло мені жити самотою, як сич. Тьху!» Поплював бог у долоні, засукав рукави, надів окуляри. Потім узяв пригорщу глини, поплював на неї, розмочив, гарненько вимісив і зліпив чоловічка, а тоді поставив на сонце. Через сім днів підняв його — сухий. Подивився на нього бог, засміявся. «Чорти б мене вхопили,— каже,— це ж свиня, яка стала на задні ноги. Що хотів, а що вийшло! Ну, та коли вже так влип, то хай буде!» Ухопив він чоловічка за карк, дав йому копняка під зад: «Ану ж, мотай звідси! Плоди поросяток, земля твоя! Вперед! Раз, два, марш!»

Але ж, любий мій, той чоловічок не був свинею: на голові капелюх, на плечі накинуто пальто, штани із стрілкою, черевики з червоними китицями. А за поясом — певно, диявол запхав — наточений кинджал з написом: «Я тебе прикінчу!»

То була людина; бог простяг їй руку для поцілунку, а людина підкрутила вуса й каже: «Ану, старий, відступися, дай пройти!»

Зорбас примовк, побачивши, що я аж корчуся зо сміху.

— Не смійся,— насупився він,— так і було!

— Але звідки ти знаєш?

— Так було, кажу тобі, якби я був Адамом, то зробив би так само...

...Я ще тримав запашного Зорбасового листа з намальованим серцем, яке пронизала стріла, і заново переживав усі ті дні, що провів разом з ним, дні, наповнені людською суттю. Час, відколи я запізнав Зорбаса, набув нового присмаку: це вже була і не математична одноманітна послідовність подій, і не моє внутрішнє нерозв’язане філософське питання, це був теплий тонко просіяний пісок, і я відчував, як ніжно й лоскітливо сиплеться він між моїми пальцями.

— Аби ти був здоровий, Зорбасе,— прошепотів я.— Ти дав плоть, жадану теплу плоть моїм абстракціям, які тремтіли в мені від холоду. Коли тебе немає, я знову починаю мерзнути.