Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Я взяв папір, покликав одного робітника й відправив термінову телеграму: «Приїжджай негайно».

Субота, вечірня пора, перше березня. Я сидів, обпершись спиною на скелю біля самого моря, й писав. Сьогодні я побачив першу ластівку, мені стало радісно. Буддине закляття звільна виливалося на папір, боротьба з ним стала легшою, я не поспішав і був певен, що позбудуся моїх мук.

Аж раптом чую кроки по ріні, підводжу голову, бачу — вздовж берега мчить, мов прикрашений прапорами фрегат, розпашіла, задихана стара наша сирена.

Вигляд у неї був стурбований.

— Маєш лист? — гукнула вона тривожно.

— Маю,— розсміявся я й підвівся, щоб привітатися з нею.— Безліч вітань передає тобі, пише, що згадує тебе і вдень, і вночі, не може ні їсти, ні пити, не може спати, не витримує розлуки з тобою.

— Більш нічого не пише?

Мені стало жаль її, я дістав з кишені листа і вдав, ніби читаю. Стара сирена розкрила беззубого рота, примружила очі й заслухалась, важко дихаючи.

Я вдавав, що читаю, затинався, придивлявся, мовби не розбирав почерку: «Сьогодні заскочив я, хазяїне, в одну корчму пообідати. Дуже зголоднів. Аж раптом дивлюсь заходить дівчина, така гарна — справжня тобі русалка. Але ж боже мій, як вона схожа на мою Бубуліну! І одразу з моїх очей бризнули сльози, горло перехопило — не проковтнути їжу! Устав я, розплатився і вийшов. І від кохання в мене так потьмарився розум, хазяїне, що я, хто лише вряди-годи згадує святих, побіг до церкви святого Мінаса й поставив йому велику свічку. «Святий Мінасе,— помолився,— зроби так, щоб я отримав добрі вісті від мого коханого янгола. Зроби так, щоб наші крила з’єдналися якнайшвидше!»

— Хі-хі-хі! — засміялася мадам Ортанс і зашарілась.

— Чому пані сміється? — запитав я, урвавши читання, щоб звести дух і подумки сплести брехню далі.— Чому пані сміється? Ось мене аж плач бере.

— Якби ти знав... Якби ти знав...— крізь сміх видушила вона.

— Що?

— Крила, каже, безбожник. Так він називає ноги, коли ми залишаємося самі. Зроби так, каже, щоб наші крила з’єдналися... Хі-хі-хі!

— Але ж, люба пані, послухай далі. Тут просто голова йде обертом...

Я перегорнув сторінку і знову вдав, що читаю: «А оце сьогодні проходив повз перукарню, аж раптом перукар вихлюпнув надвір таз мильної води, і на вулиці так гарно запахло. Я знову згадав мою Бубуліну, і в мене з очей покотилися сльози. Я більше не можу, хазяїне, бути далеко від неї. Я збожеволію. Подумати тільки, я вже докотився до того, що став віршомазом,— позавчора, коли мені не спалося, я взяв і змайстрував пісеньку; прошу тебе, прочитай їй, нехай вона побачить, як я страждаю:

От би з нею зустрітися у проході тісному,
Та вже й не розминутися, не лишитись самому!
Бо хоч був би я й порубаний, ще й посічений поспіль,
Мої кості котилися б до коханої в постіль!

Мадам Ортанс мрійливо примружила очі і схвильовано слухала. Навіть стрічку з шиї зняла і, мовчки усміхаючись, м’яла її, давши волю своїм зморшкам. Відчувалося, що думки її радісні й щасливі, летять далеко-далеко в безкрає море.

Березень, свіжа трава, червоні, жовті, сині квіточки, чисті води, а на них ячали, паруючись, зграї білих і чорних лебедів: білі — то самки, чорні — самці з пурпуровими напіврозкритими дзьобами. Блискучі зелені мурени випливали на поверхню й спліталися з великими голубими зміями. Мадам Ортанс була знову чотирнадцятирічною, вона танцювала на східних килимах у Александрії, Бейруті, Смірні, Константинополі, а потім — на блискучому корабельному паркеті біля Кріта. Але в голові все переплуталося, вона нічого не могла пригадати як слід. Усе їй здавалося однаковим, груди її стирчали, береги шуміли.

І раптом, коли вона танцювала, море вкрили кораблі з золотими носами, з барвистими наметами на кормі, з шовковими прапорами. З кораблів сходили паші з золотими стоячими китицями на фесках, старі беї-залицяльники з дорогими дарунками в руках і їхні безвусі жалібні синочки. Сходили флотоводці в блискучих трикутних капелюхах і морячки з білосніжними комірами, у широких штанях, що тріпотіли на вітрі. Сходили молоді крітяни в голубих сукняних шароварах, жовтих чоботях, з чорними хустками на головах. Сходив позаду всіх і Зорбас, височенний, виснажений коханням, з великою обручкою на пальці й вінком з квітів лимона на сивому волоссі.

Сходили з кораблів усі чоловіки, яких вона знала в своєму багатоликому житті, жодного не бракувало, навіть того старого човняра, горбуна беззубого, який катав її одного разу по константинопольських водах, аж поки смерклося, й вони згубилися в темряві... Усі, всі сходили, а позад них безнастанно парувалися мурени, змії, лебеді.