Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

А нижче олівцем, поспіхом:

«P. S. Угоду, яку ми уклали на пароплаві, коли я відпливав, я пам’ятаю; якщо доведеться мені «йти», я тебе повідомлю, хоч би де ти був, знай і не тремти».

Минуло три дні, минуло чотири, минуло й п’ять, а Зорбас не з’являвся.

На шостий я отримав довгожданого листа, ціле послання. Було воно написане на запашному рожевому папері й завершувалось малюнком: серце, наскрізь пробите стрілою.

Я дбайливо зберіг його і ось наводжу тут з усіма розсіяними по ньому пишнотами «істинно грецького» стилю: я причесав лише його зворушливу орфографію. Зорбас тримав ручку, як тесло, натискав так сильно, що в багатьох місцях папір прорвався, а подекуди на ньому роями сиділи чорнильні плями.