Нюрнберґ-2

З метою збереження колгоспного хліба та виконання державних завдань ЦВК і РНК СРСР прийняли 7 серпня 1932 року постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», якою дозволили застосовувати вищу міру покарання — розстріл із конфіскацією майна або 10 років позбавлення волі із конфіскацією майна. (Коллективизация сельского хозяйства: Важнейшие постановления Коммунистической партии и Советского правительства. 1928–1935. — М., 1957. — С. 423–424.). Ця постанова породила масовий терор проти селян, яких засуджували до розстрілу за те, що вони рятувалися від голодної смерті, зриваючи колоски на власних та колгоспних полях (ЦДАВОВУ, ф. 24, оп. 138, арк. 81, а. 20–23). Наприклад, у період весняної посівної кампанії 1933 р. в Донбасі засудженими виявилися 15166 чол. (ЦДАВОВУ, ф. 539, оп. 14. спр. 618, а. 14–16). Про причини страти говорять самі документи:

«Справа Дробович Валентини — середнячка, засуджена на 5 років у далеких таборах за те, що її дитина нарізала на полі їхнього родича до п’яти фунтів колосків» (там само, а. 3).

«Буряк Іван — середняк, зрізав одне кіло колосків, присуджений до 7 років позбавлення волі» (там само, а. З— 4). Усі ці випадки відбувалися у Вороновицькому районі Вінницької області влітку 1933 року.

Ось ще один факт, який свідчить про безправ’я селян, їхню приреченість на смерть: «У Калинівському районі засуджений на 4 роки позбавлення волі в далеких таборах бідняк і одноосібник за те, що він на своєму полі скосив 5 метрів за 3–4 дні до початку косовиці» (там само, а. 34).

Застосування постанови від 7 серпня 1933 р. мало масовий терористичний характер скрізь по Україні. Селян засуджували до смерті без суду та слідства. Ось лише один приклад «судового розгляду», який відбувся в Калинівському районі Вінницької області навесні 1933 р.: «Член облсуду К. протягом одного дня заслухав у 3-х селах три справи і по двох із них винесені вироки до розстрілу, в тому числі — одному, який знаходився в такому стані (опухлий), що на судовому засіданні він сидіти не міг, а лежав на лаві підсудних» (З доповідної записки інструктора ЦК КП(б)У т. Ренкачишенка в ЦК КП(б)У влітку 1933 р.). (ЦДАВОВУ, ф. 539, оп. 14, спр. 618, а. 67–68).

5. Кількість жертв голодомору

В історичній літературі існують різні цифри жертв голодомору в Україні — від 6 до 11 млн чоловік. (Голодомор 1932–1933рр. в Україні; причини і наслідки. Міжнародна наукова конференція, Київ, 9–10 вересня 1993 р. Матеріали, с. 7, 9).

Зіставлення даних перепису населення 1926 і 1937 років показує, що від голоду в Україні померло не менше 5,5 млн осіб. Голод лютував також і на Кубані, Північному Кавказі та в Казахстані, де мешкали багаточисельними групами етнічні українці. Смертність в Україні в три рази перевищувала народжуваність (Цаплин В. В. Статистика жертв сталинизма в 30-е годы // Вопросы истории. — 1989. — № 4. — С. 178).

Підтвердженням штучно спланованого ЦК КПРС геноциду української нації може бути інформаційна записка італійського консула Граденіго із Харкова своєму уряду № 474/106 від 31 травня 1933 р.

К. [Консул] Італії № 474/106 Харків—УРСР Харків, 31 травня 1933 р.

Голод і українське питання

Голод продовжує так страшно знищувати народ, що залишається зовсім незрозумілим, як світ може залишатися байдужим до такої катастрофи, і як інтернаціональна преса, яка так активно призиває до міжнародного осуду Німеччини, винної в т. зв. «Страшних переслідуваннях євреїв», особливо мовчить про цю бойню, організовану радянським урядом, в якому самі євреї грають велику, хоча і не першу роль.

Насправді ж немає сумніву:

1) що цей голод походить зі свідомо організованого неврожаю, «щоб провчити селянина»;

2) що жоден єврей не знаходиться серед загиблих у себе вдома, і що навпаки, усі вони добре вгодовані під братерським крилом ГПУ.

«Етнографічний матеріал» буде змінений, цинічно сказав один єврей, «велика» риба місцевого ГПУ. Сьогодні можна передбачати смерть цього «етнографічного матеріалу»; він має бути знищеним. Яким би страшним і неймовірним не здавалося б це передбачення, його все ж таки потрібно вважати реальним і в стадії здійснення.

Уряд Москви дійсно завчасно підготував за допомогою жорстоких реквізицій (про які я неодноразово посилав звіти), не неврожай — це було б м’яко сказано, — а повну відсутність яких би то не було засобів до існування в українських селах, на Кубані, на середній Волзі.

Три постулати можуть знаходитися в основі такої політики:

1) пасивний опір селянина проти колективного господарства.

2) переконання, що неможливо привести цей «етнографічний матеріал» до зразка дійсного комуніста.

3) ясно усвідомлена потреба в одержавленні земель, на яких українська свідомість пробуджується з небезпекою майбутніх можливих політичних ускладнень, і де для зміцнення імперії було б краще, щоб населення жило, здебільшого російське.

Перший постулат випливає із рішення уряду, що підтверджують багато членів партії.