Новітні міфи та фальшивки про походження українців

Арійська ідея й відповідна теорія та практика накоїли в XX столітті стільки лиха, що повертатися до цього питання в новому тисячолітті здавалося б немає жодного сенсу. Проте реалії нашого життя засвідчують помітні рецидиви арійської хвороби як серед українців, так і в наших східних сусідів. І якщо сусіди через представників інтелектуального сегменту російського суспільства перейшли, принаймні, до осмислення цієї проблеми (Шнирельман, 2004), то наші “оріяни” практично без перешкод розвивають наступ на інтелектуальні редути громади (Каныгин, 2005; Шилов, 2006). Варто зазначити, що як тільки арійську нитку починають вплітати у вінок національної ідеї, відразу ж вигулькує виразний антисемітський мотив (Шилов, 2006, С. 185–191). Так само й у сусідів: “Шнирельман устанавливает в неоарийском мифотворчестве антисемитские и мессианские мотивы, а так же тесную связь с оккультизмом XIX (Е. П. Блаватская) и XX веков (Э. Бейли, течение “New Age”)” (Кореняко, 2006, С. 203).

В. Шнірельман присвятив арійському міфові на російському грунті другу частину своєї монографії, а третю — неоязичництву. Суть його підходу до проблеми виразно проступає вже з назв окремих глав частини 2: "Второе пришествие арийского мифа”, “Зачем русским арийская идентичность?”, "Страсти по Аркаиму: арийская идея и национализм” "Русский ответ: археология, русский национализм и Арктическая прародина”. Остання глава починається з розділу “Русские в беде”. Звісно, висновок щодо “великой арийской цивилизации — матери русского племени” не може не тішити росіян, що потрапили у пострадянську біду (Кореняко, 2006, С. 203–205). В. А. Шнірельман резонно звертає увагу на тих фахівців (Б. О. Рибаков, О. М. Трубачов, Н. Р. Гусєва, С. В. Жарнікова і — увага! — Ю. О. Шилов), які не лише брали участь у такому фантазуванні, а до того ж освячували його своїм академічним авторитетом.

З тим, що Ю. Шилов — фантазер, сперечатися не доводиться, а ось з приводу його “академічного авторитету” хочеться заперечити, позаяк він не працює в жодній академічній установі й не є дійсним членом НАН України. Бутафорії на кшталт “Академії оригінальних ідей” чи “Православної російської академії” нічого спільного з академічною наукою не мають. Пікантність ситуації полягає ще й в тому, що православна братія сусідньої держави одарила академічним саном… неоязичника, себто — поганця, що трактує факт християнізації Київської держави, як перший крок до загибелі слов’янства. Цитую: "А треба “повертатися до нової весни” Неоязичництва з його природними архетипічними засадами цивілізації; іншого виходу-порятунку немає” (Шилов, 2006, С. 194). Зазначу, що наше неопоганство вже помітили іноземні дослідники цієї теми, звернувши увагу на його виразний антисемітизм у поєднанні з відвертим расизмом на слов’янсько-арійському тлі (Шнирельман, 1999,С. 130–143).