Новітні міфи та фальшивки про походження українців

Власне, й збірка есе, статей та нарисів "Чого ми варті?” підтверджує, що арійська ідея, яку Ю. Шилов так дбайливо викохує в українському грунті, подається українському читачеві в пакеті з поганством, націоналізмом нацистського гатунку, антисемітизмом та окультизмом. Цю гостру приправу арієзнавець свідомо намагається долучити до української національної ідеї. Показово, що “оріянин” не заперечує своєї співпраці з неонацистськими часописами сучасної Росії "Наследие предков”, “Новые правые” (Шилов, 2005, С. 177). І це — позиція. Тому, мабуть, не випадково він нині працює у приватному вузі, який, свідомо чи підсвідомо, але системно дискредитує Україну перед світовою спільнотою. “Професор із селянського роду” також додає до скарбнички дискредитації свій срібник: "Уже следует явления называть своими именами, а события определять системно — избегая ограничений интересами одной этнокультуры (ныне это обычно еврейская, выборовшая такое право своими сомнительными Торой, сионизмом, холокостом, "антисемитизмом” — направленным ею же против арабов и др.)” (Шилов, 2006, С. 184). Потрапляючи до середовища “своїх”, ну, скажімо, на “Собор народов Беларуси, России, Украины” (Запоріжжя, 17–19.05.2004 р.), народний академік висловлюється ще конкретніше: “Следует признать, что три революции, гражданская и, как минимум, Вторая мировая война, по крайней мере два голодомора — есть Холокост, проводимый (поныне!) евреями против славян…Блаватская, Рерихи, Шилов — уже свое слово сказали: концептуальное, идеологическое тоже…. Слово теперь за политиками, за военными, за экономистами” (Шилов, 2005, С. 288, 290). Цікаво, на що розраховує Ю. Шилов, закликаючи військових до розв’язання суто ідеологічних міжетнічних проблем? Схоже, йому ввижається “остаточне вирішення єврейського питання”, яке розпочав Гітлер і продовжив, але не встиг завершити Сталін: Голокостом по Голокос-ту! Але, ніби передчуваючи такі закиди, творець “нової теорії історії людства” на ним же поставлене питання: “Як рятуватися (від сіонізму. — В. О.)?” відповідає: “Хірургія не допоможе (Гітлер уже спробував), терапія також (спробував Сталін): «-», повторюю, є необхідним і незнищенним. Вихід тільки один: зміцнення «+», організму”. Єдиним “у державі та світі” політиком, “який має мужність вказувати на смертоносність сіонізму й протиставляти йому життєдайність українства, — це Г. В. Щокін, засновник МАУП” (Шилов, 2006, С. 87). Ці відверті цитати наведені з передвиборного інтерв’ю кандидата в народні депутати до Верховної Ради від Української консервативної партії Ю. Шилова.

Такі щирі рецепти розв’язання єврейського питання звучать не вперше. Просто в цивілізованих країнах на людину, що їх озвучує, невідворотно чатує кримінальна відповідальність, а ми чомусь лише очима кліпаємо на витівки провокаторів. Попри титанічні зусилля Ю. Шилова та Г. Щокіна, Верховна Рада таки розібралася, хто винний у геноциді українського народу в формі голодоморів — комуністичний режим Імперії Зла. Нагадаю, що вперше звинувачення радянському режимові в геноциді українців пролунало 25 років тому в Єрусалимі, у доповіді Дж. Мейса на конференції з проблем Голокосту.

Але повернемося до арійської теми в опусах Ю. Шилова. Не можна твердити, що він механічно її скомпілював за російськими лекалами. Як людина творча і з багатою фантазією, народний академік конструює суперавтохтонну етнокультурну конструкцію протяжністю в 21 тис. років. Його російські колеги обмежують прабатьківщину аріїв, якщо не тундрою, то Південним Уралом і виводять з аріїв слов’ян (“Москва — третий Аркаим” та “место исхода пр ото слав я некой группы арийского народа”). Натомість Ю. Шилов розуміє, що за полярним колом прабатьківщини бути не могло, а про Аркаїм воліє не згадувати взагалі. Він починає власну історію праслов’ян ледь не з мисливців на мамонтів верхнього палеоліту, посилаючись на щонайдавнішу в світі історичну пам’ять слов’ян. І лише десь з середини V тис. до н. е. під крилом у трипільців Аратти, на її степовій окраїні визрівають арії (Аріан, за термінологією есеїста). Слов’янський етап розвитку етнокультури прямих спадкоємців Аратти розпочинається в 2400–1700 роках до н. е. Арії Наддніпрянщини в середині II тис. до н. е. залучають слов’ян до міграції в Індію, де на межі 11-1 тис. до н. е. оріяни (діти від шлюбів араттів та аріїв) та боруси (борисфені-ти) нарікають себе етнонімом слов’яни. Потім частина з них повертається на прабатьківщину. Кім мерія та Скіфія оголошуються найбільшими об’єднаннями слов’ян. “Общинна” слов’янська цивілізація протиставляється рабовласницьким Греції та Риму, потім Візантії та Хозарії й зрештою переможно трансформується в царську Росію: “общинность-“коммунизм” исконно присущ и храним славянством” (Шилов, 2006, С. 21, 286–287). Хочеться запитати: “Яким слов’янством, окрім, звичайно, російського?”