Новітні міфи та фальшивки про походження українців

Праці Ю. Шилова видаються у Києві та Москві, оскільки його ідеї користаються попитом як українських, так і російських ультра-правих та неонацистів. Популяризатором ідей Ю. Шилова в Україні стала адміністрація київського приватного вузу “Міжрегіональна Академія Управління Персоналом” (МАУП), який відомий також своїми виданнями антисемітського спрямування.

Першість саме Ю. Шилова у рейтингу фальсифікаторів давньої історії України обумовлена тим, що лише він один з “класиків жанру” починав як професійний археолог. Правда, його професійне зростання виявилося доволі нетривалим. Згодом, після низки скандалів, він був змушений залишити Інститут археології НАН України через профнепридатність (див. статтю Віталія От-рощенка, с. 51). Звісно, сам «новітній пророк» пояснює це травлею його епохальних відкриттів з боку «офіційної науки».

Тож сробуємо з’ясувати, яке х< нове слово в науці сказав “народний академік” Юрій Шилов.

Насправді все просто. Він дійшов висновку, що стародавня Трипільська культура була найдавнішою в світі державою Аратта. Це була не лише матір усіх стародавніх цивілізацій (Шумеру, Єгипту, Китаю тощо), а й одночасно колиска трьох братніх народів — українців, росіян та білорусів. Бо саме після розпаду Арат-ти (звісно, не без єврейських підступів) трипільці розділилися на кілька частин, утворивши білорусів, українців та росіян. А от саме ці останні (!) подалися до Малої Азії, де й заснували Трою. Однак після того, як греки спалили це легендарне місто (щось начебто про таке йшлося в гомеровій “Ілліаді”?), її захисники — трилільці-росіяни — подалися до Італії. Тернистий шлях трипіль-ців-росіян проліг через Італію (ось, виявляється, звідки етруски! Це ж“ русскіє”!) до Скандинавії (там — варяги) і далі на Русь — коло замкнулося. І лише після татарського погрому Києва ця публіка помандрувала на Верхню Волгу будувати Російську імперію. Таким чином саме ця імперія і є, цитуємо за оригіналом, “прямой наследницей древнейшего государства Аратты, и следовательно хранительницей этнокультурного корня индоевропейских народов и земной цивилизации вообще”.

Хочеться звернути увагу читача на “глибину буріння” в книжках Ю, Шилова: з кожним роком він шукає наше з вами коріння все глибше й глибше. Вже маємо 20 тисяч років (!). З великими надіями чекаємо на продовження заглиблення…

Більш пильно і фахово до праць Ю. Шилова придивилися наші експерти: Леонід Залізняк (с. ЗЗ), Віталій Отрощенко (с. 51), а проблему “Аратти” проаналізував Михайло Віденко (с. 87).

R Знавець священних віх на арійському шляху

Провідний арієзнавець Юрій Канигін є автором низки також сенсаційних праць, найбільш значимими серед яких є “Шлях аріїв”(К., і 995, українською та російською, перевидання щороку) та “Віхи священної історії: Русь-Україна" (К., 1999, українською та російською, перевидання щороку), “Начало и конец времен: Новый взгляд на историю" (К., 2005), “Последние времена: Новая парадигма истории“ (К., 2006).

Варто процитувати анотацію до “Віх”:

“Автор, осмисляючи окремі історичні факти і події, змальовує картину інтелектуального та духовного розвитку цивілізації з найдавніших часів. Показує, що колискою світу після Всесвітнього Потопу стали регіони Північного Причорномор’я, зокрема українські землі. Нетрадиційний підхід до розкршп-тя теми, насиченість фактами, доступний виклад роблять цю книгу цікавою для широкого кола читачів. Стиль автора художньо та публіцистично досконалий, що забезпечує його книгам небувалу популярність”.

Усе — щира правда: в дивний спосіб осмислені окремі “факти”, які або вигадані, або відірвані від усіх інших фактів, відомих науці; підхід, дійсно, вельми нетрадиційний; виклад — дуже доступний; популярність, ніде правди діти, — таки є. Звісно, що “нудні” фахівці не витримують конкуренції.

Автор одразу зазначає, проти кого пише. У передмові до “Віх” Ю. Канигін перераховує свої здобутки, змішуючи праведне й грішне:

"… моя предыдущая работа «Путь ариев», вызвавшая «скандал в благородном семействе» официальных историков и философов, а также в среде масонствующих проповедников учения Николая и Елены Рерихов”.

Тут Ю. Канигін вельми спритно об'єднує в один гурт наукову спільноту та іншу, значно небезпечнішу для автора, команду містиків та окультистів. Зауважимо одразу, що скандалу серед істориків, філософів та археологів ця книжка аж ніяк не спричинила, оскільки не належить до власне наукових — а як відомо, науковці ніколи не дискутують з фантастами.