Новітні міфи та фальшивки про походження українців

Буття останнього трипільського протоміста біля села Вільхо-вець на Черкащині відділяє від нас майже 5 тисячоліть. Для пересічної людини це справжня прірва часу. Традиційна глибина народної пам’яті не сягає і не може сягнути такої давнини. Втім, історії за допомогою археології під силу зануритися й у більш віддалені епохи. Отже, за допомогою історичної науки кожен народ намагається відшукати своє коріння. Зрозумілим є бажання, щоб воно були якнайглибше, адже на перший погляд саме глибина коріння і забезпечує міць та майбутнє процвітання. Але, блукаючи у глибинах часу та відшукуючи місце певних етносів у цивілізаційній історії людства, слід завжди пам’ятати, що народ-етнос — це складна багатокомпонентна система, елементи якої перебувають у взаємодії та постійно зазнають змін. Обличчя кожно-го етносу забезпечує чимала кількість різноманітних соціальних та біологічних чинників. Серед біологічних чинників — гени та фізичні параметри людини — “кров”, а серед соціальних — культура у широкому розумінні: мова, звичаї, прояви сакральної традиції, особливості технологій та побуту.

Однак сучасна наука вважає першорядним у визначенні етносу саме культуру. У вчених викликають здивування, жах або посмішку спроби дилетантів заявити, що українська цивілізація (мова) налічує 7,10 або 20 тисяч років, у тому числі починаючи відлік й від Трипілля, Кожен, хто має здоровий глузд, розуміє, що жоден сучасний народ не починає відлік свого існування від такої доісторичної доби, а трипільці — то не є українці. Але чи означає це цілком справедливе твердження, що трипільська культура не має відношення до історії України та її народу? Спробуємо розглянути деякі з наукових гіпотез, які можуть дати відповідь на це запитання.

Один підхід засновується на тій думці, що історичний розвиток у первісну добу відбувався переважно під впливом міграційних процесів з центрів винаходу відтворювальної економіки. Прихильники такого погляду вважають, що трипільська культура з’явилася на теренах Карпато-Подніпров’я в результаті тривалого розселення, “хвиль землеробського населення” з Анатолії. Причому ці дослідники тримаються гіпотези, згідно з якою ці мігранти розмовляли афро-азійськими (неіндоєвропейськими) мовами. У той самий час неолітична людність північнішої лісової смуги була спадкоємицею населення доби палеоліту і, на 'їхню думку, відносилася до праіндоєвропейської мовної спільноти. Сучасна українська мова належить якраз до індоєвропейської мовної спільноти. Відповідно, вони вважають: “стверджувати “українсь-кість” трипільців в етномовному відношенні — суцільний абсурд”'.

З таким висновком важко не погодитися. Проте, заради справедливості слід зауважити, що чимало провідних дослідників вважають, що носії землеробських культур доби неоліту-енеоліту у Європі навпаки, належали до праіндоєвропейців. Мовна ідентифікація доісторичного населення є дуже складною проблемою, яка не має ще остаточного розв’язання. Тим не менше, навіть прихильники неіндоєвропейської належності носіїв трипільської культури вважають, що вони певною мірою брали участь у фор-

¹ Залізняк Л. Л. Передісторія України. — К„1998. — С. 261.

муванні археологічних культур доби раннього бронзового віку, з якими пов’язують процес “індоевропеїзації” Євразії. На думку Л. Л, Залізняка, “людність балкано-дунайської землеробської прото-цивілізації стала субстратом, на якому під впливом найдавніших скотарів Надчорномор’я формувалися пращури індоєвропейських народів Балкан та Анатолії”. Отже, цілком обгрунтовано можна зробити висновок, що незалежно від того, до якої мовної спільноти належали трипільці, вони присутні серед багатьох етнокультурних груп, які були серед, хай и дуже далеких, але все ж предків українців.

І Анотований список узагальнюючих праць по Трипільській культурі

Повна бібліографія по трипільській культурі (дослідження на території України) налічує нині понад 2600 тільки наукових праць (у тому числі близько 80 монографій), написаних за останні 130 років приблизно 300 авторами. Цей перелік щорічно поповнюється кількома десятками нових позицій. До списку включено лише деякі узагальнюючі дослідження.

Читачам обов’язково слід брати до уваги рік виходу тієї або іншої книги, бо наукові позиції дослідників постійно модернізуються переважно у зв’язку із розширенням кола археологічних джерел та новими можливостями міждисциплінарних досліджень. Найбільш повну бібліографію можна отримати з ЕТЦ.

Давня історія України, Т. І,-С. 231-3831997Етнокультурний нарис на основі археологічних матеріалів станом на початок 90-х pp. Ілюстрації.