Новітні міфи та фальшивки про походження українців

хідній, Центральній чи Східній Європі в добу енеоліту не було гігантських поселень (протоміст), площа яких займала 200–450 гектарів, на яких розміщувалися до 3 тисяч споруд, де проживало до 10–15 тисяч осіб? Чи не надто категоричною є також теза про неіндоєвропейську приналежність трипільських племен, якої чомусь дотримуються здебільшого вітчизняні археологи? Адже поруч із відомою схемою американського археолога М. Гїмбутас про перших індоєвропейців-скотарів — будівельників курганів, запропоновані й концепції фахівців-лінгвістів, які пов’язують швидке поширення індоєвропейських мов на теренах Євразії саме з розповсюдженням землеробських традицій.

0 Заданими історичної антропології, формування фізичних рис українського народу розпочалося задовго до появи слов'янства на історичній арені. В окремих регіонах України, надто на Правобережному Поліссі, простежуються дуже давні, архаїчні компоненти соматотипу (поєднання широкого й низького обличчя), коріння яких сягають неолітичної доби. Дуже глибока лінія морфологічної спадковості, пов’язана з доліхокранним вузько-

1 низьколицим типом, простежується в Середній Наддніпрянщині, а саме: племена тшинецької культури доби бронзи — > скіфи лісостепової смуги —» населення черняхівської культури — > нащадки літописних полян — * сучасні українці. Відносну сталість антропологічних ознак людності цих регіонів України, яка на перший погляд суперечить інформації про цілком очевидні хронологічні зміни етнокультурних характеристик, можна пояснити тим, що, з одного боку, ці регіони входили до ареалу прабатьківщини слов’ян, а з іншого — мова і культура могли поширюватися шляхом запозичення і не обов’язково були пов’язані з кардинальними змінами населення. Що ж до антропологічних ознак, то вони контролюються генетичними чинниками і самі по собі мало змінюються в часі. Теоретично це дозволяє визначити ступінь генетичної спорідненості поколінь, розділених тисячоліттями, причому лінію спадковості можна реконструювати навіть тоді, коли в антропологічному вивченні окремих історичних епох наявні “білі плями”, зумовлені відсутністю вихідних даних. З точки зору оцінки ролі трипільських племен в антропологічній історії України важливо мати на увазі, що вони за майже одностайною оцінкою фахівців принаймні на ранніх етапах існування Трипілля ха-рактеризувалися рисами південних європеоїдів. Ці ж риси доволі виразно простежуються в антропологічному складі українського народу. З цього логічно випливає, що відкидати участь творців Трипілля в етногенезі українців немає жодних підстав. Так само, як оголошувати їх “праукраїнцями”.

ЕЗ Політичне забарвлення проблеми етногенезу українців і міфотворчість в цій царині матимуть місце доти, доки залишатиметься загроза існуванню української держави і не сформується українська політична нація. Парадоксально, але факт; історичні міфи об’єктивно сприяють формуванню української політичної нації, як свого часу сприяли консолідації українського етносу. Що ж до вчених-гуманітаріїв України, дослідницькі інтереси котрих лежать у площині етногенетичної проблематики, то їхнім завданням були і залишаються пошуки наукової істини, які передбачають скрупульозний аналіз фактів і не мають жодного стосунку до створення міфів, покликаних обслуговувати інтереси політиків.

Наталя Бурдо,

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник hicrnитуту археології НАН України

І Трипільська культура і Україна

П Загальна інформація

Трипільська культура — археологічна культура доби мідного (енеоліту) — початку бронзового віків, частина культурно-історичної спільності Трипілля-Кукутень. Вживаються назви “Трипілля", “Кукутень-Трипілля” або “Трипілля-Кукутень” Територія поширення цієї спільності — від Прикарпатської Молдови в Румунії до лівобережжя Дніпра на Переяславщині.

Датується приблизно між 5400–2750 роками до нашої ери, тобто 7–5 тисяч років тому.

Територія поширення в Україні — сучасна лісостепова смута та смуга лісів помірного поясу від Прикарпаття на заході до Наддніпрянщини на сході. Найпівнічніші пам’ятки класичної трипільської культури зафіксовані на Десні, а найпівденніші — у степовому Побужжі. Трипільські поселення відомі у 15 областях України, а окремі знахідки цієї культури — ще у 4.

Комплекс археологічних знахідок із характерним посудом, орнаментованим спіральними візерунками, вперше отримав назву “трипільська культура” завдяки відкриттю київським археологом В. В. Хвойкою таких пам’яток поблизу Києва наприкінці XIX ст. Поселення, за яким названо цю культуру, розташоване за 2 км від села Трипілля Обухівського району.