Новітні міфи та фальшивки про походження українців

По-перше: відомо, що поширення землеробства на історичних українських землях, безперечно, пов’язано саме з трипільською культурою. Чимало елементів традиційної матеріальної та духовної культури українців почали формуватися саме в трипільський час, що у виразній і дещо емоційній формі відзначив відомий український вчений Віктор Петров в праці “Походження українського народу”: “Немає сумнівів, уже в трипільський період Україна набуває певної суми характеристичних ознак, що лишаються властивою приналежністю за наших часів етногра-фінної культури українського народу, як народу хліборобського. Від трипільських часів і до наших часів протягом 5 тисяч років існує на Україні хліборобство й хлібороб плекає в своєму господарстві волів і мережить ярмо. В тих самих кліматичних і ландшафтних умовах, на берегах тих самих річок і на просторах тих самих плато, на масній чорноземлі, шляхом між золотавими ланами пшениці простують воли. Сивий дим здіймається вгору з хат, обмазаних глиною й розписаних смугами кольорових барв. Як і за часів трипілля, так і досі жінка підмазує глиною долівку, розписує фарбами хату й піч. І при вході в хату висить зображення вічного дерева, в теперішній деформації: квітка в вазоні, мотив вишиванок, що сходить в своєму прототипі до трипілля, коли його позначали малюнком на прясельцях”. Землеробський характер культурогенезу українців об’єктивно породжує інтерес широких кіл громадськості до Трипілля як першої землеробської культури на теренах України,

По-друге: трипільська культура має яскравий, самобутній характер, вражає масштабністю поселень І естетичною довершеністю керамічних виробів, Трипільці споруджували одно-двоповер-хові будинки, стіни яких обмазувалися глиною і прикрашались яскравими малюнками. Під час розкопок пам’яток цієї культури виявлено велику кількість зооморфної і антропоморфної пластики, серед якої відомо близько 60 статуеток з реалістичними, індивідуальними рисами обличчя. Природно, що Трипілля не могло не привернути уваги широкого загалу, чому сприяли також виставки трипільських речей, зібраних приватними колекціонерми,

В Активізація міфотворців етногенезу українців в гуманітарному просторі України застала зненацька представників академічної науки, які загалом виявилися непідготовленими до цього явища і не спромоглися на адекватну відповідь своїм опонентам. Праці фахівців-археологів, наукові інтереси яких знаходилися в площині вивчення Трипілля, були здебільшого присвячені висвітленню окремих аспектів матеріальної і духовної культури її творців, мали доволі безсистемний характер і не давали цілісної картини, яка б знайшла відображення в узагальнюючій монографії, підготовленій колективом авторів. Цю лакуну останнім часом частково заповнила науково-популярна книга Михайла Ві-дейка “Трипільська цивілізація” і розділи колективних монографій Інститу археологи НАН України, однак цього не достатньо,

В Ситуація в академічній і вузівській науці спричинилися до то- К го, що головним джерелом інформації з історії і археології Три- І пілля для широкого загалу читачів стали праці тих авторів, в яких псевдонаукові схеми поєднуються з невтримним польотом фан- і тазії, не підкріплених жодними науковими фактами. їх положення увійшли навіть в навчальну літературу, освячену грифом Мініс- І терства освіти і науки України. Як приклад можна навести посіб- І ник директора Інституту українознавства, підпорядкованого цьому міністерству, доктора філологічних наук професора П. П. Ко-ноненка “Українознавство”, який витримав кілька видань. Співробітники цієї науково-дослідницької інституції цілком офіційно, за кошти платників податків розробляють також “концепцію школи-роди ни на засадах Мізинської верхньопалеолітичної стоянки”.

В Недовір’я до висновків фахівців-археологів, що виплеснулось на сторінки друкованих органів, пояснюється також тим, що в їхніх публічних виступах, розрахованих на широку аудиторію, іноді простежується певна недооцінка ролі Трипілля в культуротворчих процесах на теренах України. Полемізуючи зі своїми опонентами, співробітники Інституту археології часом з надмірним ентузіазмом стверджують, що вона є вторинною, провінційною, невиразним відлунням Близького Сходу, яке не залишило після себе переконливих ліній розвитку (інакше кажучи — кануло в безвість). Певною мірою ці заяви можна пояснити полемічним запалом і суто людською реакцією на заяви новоявлених "пророків”, які не гребують у суперечках аморальними методами (найбільш поширеним є звинувачення представників академічної науки в належності до світового сіонізму). Однак навіть у не-заангажованих свідків цих баталій виникає логічне запитання: якщо Трипілля є таким собі ординарним явищем, то чому в За-