Одного разу на Різдво

Дивлюся, як вона рухається кухнею, тримаючи у витягнутій руці напівфабрикат із зеленого горошку, щоб прочитати на упаковці інструкції для мікрохвильовки.

— Що в меню?

Не знаю, чому я це питаю, бо відповідь мені відома: риба.

— Тріска, — відповідає Аманда. — Я запекла її з лимоном і петрушкою.

— А ти пилюку з духовки витрусила перед тим, як нею скористатися?

Вона робить мені страшні очі, я сміюся.

— Я ж просто про тебе дбаю, це правила пожежної безпеки.

— Компліменти і вдячність, — нагадує вона мені, а я встаю та беру в неї зелений горошок.

— Компліменти, угу? — цілую її в голе плече.

Вона в сарафанчику без бретельок, з фартушком поверх нього.

— Ти в цьому фартушку така сексуальна.

— Компліменти до страви, Джеку, — каже, повертаючись до мене обличчям.

— Гаразд. Я вдячний за те, що ти куховариш для мене, — швиденько цілую її. — І я вдячний, що ти маєш вигляд білявої шведської принцеси, коли це робиш. Яка ти розбещена, принцесо Амандо з Ікеї.

Вона повертається в моїх руках, цілує мене, як годиться, — її язичок у мене в роті.

— Це просто надзвичайне неподобство для леді, — кажу я, коли це завершується, і тягну за мотузочки фартуха, а вона плескає мене по руках.

— Зроби щось корисне, — каже вона, — іди накрий стіл на балконі.

Стіл — ідеальний, просто як у рекламній брошурі, на ідеальному, як у рекламній брошурі, балконі Аманди. Це типово для її менталітету. «Ґрассмаркет» стверджує, що найкращі види на замок та місто — тут, тож вона винайняла квартиру саме в цьому місці. Я вже збираюся повернутися до кухні, коли мій телефон дзижчить. Кидаю на нього погляд, сподіваючись, що це не Лорн дзвонить, щоб я когось підмінив. Щастить. Висвічується Сарин номер. Клікаю на повідомлення, нахиляюся над балконними бильцями, щоб прочитати його.

«Ти давно з Лорі розмовляв?»

Хм, якась клята загадка. Звіряюся з годинником. Чи точно в неї зараз середина ночі? Може, напилася на пляжній вечірці? Пишу відповідь.

«Доволі давно. Лягай спати!»

Під нами шумить «Ґрассмаркет», яскравий та повний гульвіс, що насолоджуються суботнім вечором. Мобільник дзижчить знову.

«Зателефонуй їй, Джеку! Вони з Оскаром розійшлися кілька тижнів тому, я не мала тобі казати, але їй зараз потрібні друзі. Я надто далеко, щоб із мене була бодай якась клята користь!»

Дивлюся на екран, читаю та перечитую Сарине повідомлення. Важко опускаюся на один із шикарних Амандиних стільців, призначених для обіду на свіжому повітрі. Лорі порвала з Оскаром. Як таке може бути? Я дивився, як вона виходила за нього. Вона стояла там, у церкві, і казала мені та решті світу, що він — той чоловік, із яким вона хоче провести все своє життя.

«Що, в біса, сталося?»

Пишу відповідь, міркуючи, чи встигну зателефонувати Сарі до вечері.

«Багато чого. Поговори з нею. Усе складно».

Мене накриває відчуття катастрофи. Сарині слова нічого не пояснили. Чому вона так незрозуміло пише? Складно? Я скажу вам, що складно. Стояти на балконі своєї подружки, читати повідомлення від колишньої подружки про ту, з ким ти колись цілувався.

— Джеку? — мене штрикає Амандин голос. — Можеш оце витягти, будь ласка?

Я дивлюся на мій телефон, голова повна питань, потім приймаю швидке рішення та вимикаю його. Ось це зараз моє життя. У мене тут дещо є. Моя програма набирає прихильників, мені дорогі люди, з якими я працюю, і Аманда… вона — усе, чого може прагнути чоловік.

Ховаю телефон у кишеню та заходжу до квартири.

3 липня

Джек

Тепер, коли я вдома, знову дивлюся на Сарине повідомлення. Цілу ніч і день мені відомо, що Лорі в біді, і я досі не зв’язався з нею. Не знаю, хто я після цього — хороший приятель моєї дівчини чи гімняний друг.

Я й так, і по-іншому перетасовую це все для себе, намагаючись вирішити, як вчинити правильно. Те, що правильно для мене, не буде правильним для Лорі, і для Аманди теж не буде. Не хочу все нахрін зіпсувати.

Дивлюся на відкритий екран. Я вже двічі написав і видалив повідомлення. Перше: «Хей, Лу, як там твоє “нічого”?» — було надто веселим і як сніг на голову, а друга спроба: «Я завжди поруч, якщо тобі потрібен» — надто сильним. Мої пальці кружляють над кнопками, я пробую знову й знову.

«Хей, Лу, Сара розповіла мені твої новини. Можна тобі зателефонувати?»

Тисну «надіслати» до того, як встиг обміркувати текст, потім кидаю телефон і йду на кухню по пиво.

До її відповіді спливає півгодини. Моє серце знайомо підстрибує, коли бачу її ім’я на екрані.

«Мабуть, не варто? Насправді, я ще не готова говорити з людьми. Але дякую. Наберу тебе, коли знову зможу. Вибач. Цьом.»