Одного разу на Різдво

— Ну, там теж повно роботи. Але, чесно, Лорі, я зароблятиму так багато, що тобі не потрібно буде… Подумай про це, будь ласка, — він говорить поспіхом, не даючи мені можливості вставити слово. — Ти зможеш пити каву — гаразд, м’ятний чай — на площі, гуляти над рікою. Ти зможеш познайомитися з містом до того, як народиться малюк, це буде як наша перша зустріч. Там дуже багато експатріантів, у тебе буде безліч друзів.

Почуваюся силоміць поставленою на рейки заданого маршруту, мене розлючує, що я повністю позбавлена права голосу. Цілком переконана, що його заробітку більше ніж досить, щоб утримувати родину, а мого ледь вистачає на те, щоб забезпечити саму себе, але він, здається, сам прийняв усі рішення, не маючи жодної думки про мої бажання, ніби моя робота — якесь хобі, а не кар’єра. Не знаю, що сказати і що думати. Я дійсно тішуся за Оскара: що йому запропонували цю роботу, що його праця отримала визнання, — але не хочу залишати своєї роботи, їхати з Лондона, відмовлятися від мого життя. Так нечесно: не може бути, що його успіх змусить мене зректися всього, що мені дороге.

— Ти дійсно чекав, що я погоджусь ось так? — кажу недовірливо.

Він не та людина, яка чинить необдумані дії. Можу лише припустити, що радість перевищила його звичайний здоровий глузд.

— Я чекав, що ти принаймні обміркуєш це, — каже він ображено. — Ти ж знаєш, як багато це для мене означає.

— А я гадала, ти знаєш, як багато означає для мене моя робота, — відказую йому. — А немає посади, яку могли б тобі запропонувати в Лондоні? Чому тільки Брюссель? Нерозумно вимагати цього від тебе. Від нас.

— Гадаю, вони розглядають це як винагороду, а не як покарання, — у його голосі чути роздратування, він зітхає та нетерпляче хитає головою. — Невже ти сама цього не бачиш?

Я відводжу очі, бо він змушує мене почуватися нерозважливою без жодної на те причини.

— А ти не думаєш, що нашим родинам буде нас не вистачати? — змінюю тактику. — Твоя мама не зрадіє, що не зможе тебе часто бачити, а що буде, коли ще й дитина додасться? — Не можу позбавитися ноток зневаги в голосі. Що більше я думаю про це, то більше відчуваю себе ображеною його букетом і наміром святкувати цю подію. Ми — подружжя і маємо приймати рішення разом, незважаючи на те, кого вони насамперед стосуються. — Коли в мене буде дитина, Оскаре, я не хочу бути відділеною кордоном від мами. Вона дуже любить свою роль бабусі, і я хочу, щоб вона була до цього залучена.

Ми дивимося одне на одного в ступорі, загнані в глухий кут. Ніколи раніше ми не сварилися, а зараз, здається, тільки це й робимо.

— Просто нечесно ось так вивалювати це на мене й чекати мого захоплення, — кажу я. — Мені потрібен час, щоб обміркувати все це.

Він виставляє щелепу вперед, темні очі зосереджені.

— Я не маю часу. Це банківська справа, Лорі, ти знаєш, як швидко там усе вирішується. Брентмен хоче відповідь у понеділок уранці. І єдина можлива відповідь, яку я можу йому дати, — це «так», бо якщо я скажу «ні», то який тоді, в біса, сенс мені там узагалі працювати? — він сплескує руками в жесті безсилля. — Моя кар’єра в банку буде скінчена. Не можна протриматися в такому місці, якщо ти просто люб’язний і не амбітний.

Я хитаю головою, усім своїм єством відчуваючи несправедливість того, що зі мною поводяться, як із хлопчиськом-бешкетником.

— Піду в душ, — мовить він, відсуваючи свого стільця.

Мовчить якусь хвилину, ніби чекає, що я буду просити вибачення, а я, коли він виходить з кімнати, зітхаю й дивлюсь убік.

13 червня

Лорі

Зараз одна хвилина по півночі, а це означає, що мій цикл на один день запізнюється. Учора Оскар поїхав до Бельгії в особливо кислому настрої, витративши весь вікенд на спроби переконати мене рухатися його рейками, що спонукало мене ще більше впертися та стояти на своєму. Зараз офіційно вже понеділок, і, поза сумнівом, він уже офіційно директор, а в мене офіційно затримка. Я скручуюся калачиком на моїй половині ліжка, заплющую очі. Я офіційно дуже-дуже самотня.

16 червня

Лорі

— Я купила тест на вагітність.

— Ти вже його спробувала? — У нас зараз п’ята вечора, у Перті друга година ночі, але Сара не спить.

У мене вже затримка на чотири дні, і вона — перша, кому я про це сповіщаю. Я кидаю ключі й сумочку на столик у холі, телефон притисла до вуха.

— Ні. Я надто боюся, що він може показати.

Не зізнаюся їй у тому, що я більше боюся позитивного результату.

— Оскара ще немає вдома?

Я зітхаю в порожній квартирі.

— Він має бути за кілька годин.

— Чекай, — каже вона приглушено. Я чую, як вона десь віддаляється, потім її знову добре чути. — Вибач, просто з ліжка вибиралася. Добре. Я взяла вино й нікуди не подінуся. Іди роби тест, Лу.

— Що, зараз? — голос у мене зривається.

— Так, зараз. Або ти хочеш залишити його, поки Оскар не прийде додому?

Звісно, вона має рацію. Враховуючи те, у якому ми зараз стані, я краще зроблю це з нею, щоб знати точно — так чи ні — до того, як він повернеться.

— Добре, — шепочу я, витрушуючи тест з аптечної упаковки. — Він у коробочці.

— То вийми його з коробочки!

Пальці тремтять.