Одного разу на Різдво

— Добраніч. Теж за вами скучила, — кажу я, чекаючи, коли мама повісить слухавку до того, як відключуся сама.

Мама в Тенеріфе з тітонькою Сьюзан. Обидві вони ще в жалобі, гадаю, але допомагають одна одній пройти крізь це. Наразі — за допомогою сангрії та сонця. Я їх не звинувачую. Я серйозно розглянула запрошення поїхати з ними, але, зрештою, надто привабливим здався мені поклик суворого холодного лондонського Різдва на самоті, щоби втрачати таку нагоду. Жартую. Напівжартую. Принаймні зараз я маю будинок у своєму повному розпорядженні на кілька тижнів. Моя сусідка по квартирі возз’єдналася з рідним кланом в Уельсі до Нового року. План простий: розслабитися, наїсти собі боки та побачитися з друзями — то тут то там. Анна з Дерілом наполегливо кличуть мене до них на Новий рік, та, крім цього, я — вільна пташка. Бреду до кухні, вмикаю чайник, роблю все, щоб почуватися урбаністичною та крутою, а не самотньою дівчинкою в Лондоні на Різдво.

За годину вже печу пиріг. Я знаю: це не відповідає образу, але пляшка «Бейлісу», яку прислала мені мама, стояла в нашій кухні поруч із купою куховарських книжок, і мені раптом страшенно закортіло пирога. Переді мною вже друга чарочка «Бейлісу», та мені байдуже, бо вже десята вечора і я цілу годину човпла купу нестиглих бананів. Я навіть наспівую різдвяні пісеньки разом із радіо. Це сумно, що я більшість ночей налаштовуюся на Джекову студію? Його остання програма — з тих, де люди можуть говорити все, що завгодно: іноді смішне, іноді сумне. Та вона ще не почалася, тож сповна насолоджуюся Нетом Кінґом Коулом. Я поринаю в спогади — мій тато його дуже любив.

Сідаю за кухонний стіл, заплющую очі — і от я знову в маминій кухні, так само пахне маслом для пирогів, і різдвяні пісні, і старомодні чарівні вогники почеплені на кухонні шафки. Ми всі вдома. Мені, напевно, років 5 чи 6, Деріл на рік старший, Джині десь три рочки. Мама з татом теж тут, звісна річ. Ніхто нічого особливого не робить, немає цих солоденьких танців чи глибоких промов. Ми просто всі тут, і це так гріє серце, і це — ідеально. Не хочу розплющувати очі та дивитися на порожні стільці навколо столу. А потім музика припиняється, і голос Джека накриває мене хвилею — я знову в порядку, бо його компанія не дає мені почуватися самотньою.

Я все роблю за рецептом, зважую решту інгредієнтів, поки він відповідає на кілька дзвінків: один від хлопця, який хоче йому розповісти про бійку, що вчинив сьогодні з Сантою в місцевому садовому центрі; інший — від жінки, котра сьогодні вранці отримала е-мейлом судове рішення, — вона почувається найщасливішою жінкою у світі, бо чоловік її був справжньою копією Ґрінча, викрадача Різдва. Усе так безтурботно. Джек добре навчився тримати правильний тон у таких розмовах.

Я змащую маслом для випічки деко, облизую пальці, щоб спробувати, яке воно на смак, а в студії вже лунає новий дзвінок.

— Я хочу сказати своїй дівчині, що кохаю її, але не можу, — каже хтось. Із голосу я здогадуюся, що хлопчина не старший за підлітка.

— Що ти маєш на увазі «не можу»? — питає Джек. — Ти її кохаєш?

Хлопець не здається.

— Так, звісно. Я майже сказав їй про це сьогодні, після коледжу. Я дивився на неї, а вона запитала, чому я так на неї дивно дивлюся, але потім слова застрягли в моїй горлянці. Я не міг говорити.

Джек м’яко сміється, і це такий знайомий смішок, що я майже бачу його перед собою — це веселе сяйво, що ллється з його очей.

— Дивися. Якщо є якась порада, яку я можу тобі дати, — це, в ім’я Божої любові, просто скажи їй усе, хлопче. Не помреш. Обіцяю. А що гірше може статися?

— А якщо вона сміятиметься?

— А якщо ні? Я так розумію, що ти тут маєш два варіанти. Ризикни, скажи їй про своє кохання або чекай, поки не буде надто пізно, і хтось другий скаже, що кохає її. Як тоді почуватимешся?

— Як дурень?

Я стою тут з дечком для пирога в руках, готова поставити його в духовку.

— На все своє життя, друже. Повір мені, я знаю, бо таке й мені колись сталося. Зараз Різдво. Треба ризикувати. Завжди шкодуватимеш, коли так не зробиш.

Дивлюся на радіо, потім ставлю дечко на стіл, беру до рук телефон.

Я збрехала продюсеру програми про те, як мене звуть. Я Рона, і мій дзвінок — наступний.

— Привіт, Роно, — каже Джек. — Про що б ти хотіла поговорити?

Я вимикаю радіо, бо йде луна, тож просто говорю з Джеком телефоном, як завжди.

— Привіт, Джеку, — починаю я, — я слухала попередні дзвінки та хотіла сказати, наскільки твоя порада важлива для мене, яка вона правдива.

— Дійсно? А чому?

Не можу зрозуміти, упізнав він мене вже чи ні — імовірніше, ні.

— Бо я знаю, що це таке — упустити свій шанс і провести решту життя, чекаючи, що ти знову з ним зустрінешся.

Він трохи мовчить.

— Ти хочеш розповісти свою історію, Роно?

— Вона доволі довга, — відповідаю я.

— Усе гаразд. Я нікуди не йду. Маємо час.

— Добре, — кажу. — Це почалося одного сніжного грудневого дня, майже десять років тому.

— Точно, — бурмоче він, — продовжуй.