Одного разу на Різдво

— Відсвяткуємо пивом? Я тобі винен, ти мені так допомогла, — схоже, що їй треба добряче посидіти й потеревенити. — Один Бог знає, що отримала б Сара, не було б тебе. Квіти з автозаправки та сумнівні трусики із сексшопу абощо, — Лорі сміється, піднімає рукав пальта, дивиться на годинник, певно, їй треба йти.

— Гаразд, — каже на мій подив.

Я був упевнений, що вона відмовиться.

— Хороша дівчинка. Тут є знайома місцинка, за рогом. Натуральний паб, а не модний бар, де навіть сісти ніде.

Опускаю голову під пронизливим вітром, який щойно здійнявся, кидаючи нам в обличчя колючий сніг, обіймаю її за плечі, спрямовуючи до маленької бічної вулички.

Лорі

Щойно ми пройшли крізь вітражні двері пабу, я зраділа, що вирішила не відмовлятися від випивки. Тут і заспокійливий аромат вугілля, що палає в каміні, і вощені меблі, і темно-зелені шкіряні дивани, глибокі й комфортні. Усе це — для довгого відпочинку за склянкою. Крім нас, тут лише старий зі шпигунським джек-расселом. Це один із тих непретензійних пабів «З кінця світу», про які знаєш, що вони не міняються десятиліттями. Добре облаштована барна стійка обрамлена червоними кам’яними плитками та міддю.

— Склянку червоного? — питає Джек. Я киваю, вдячна, бо забрала в нього свої сумки з покупками. — Іди знайди місце біля вогню, а я принесу напої.

Я обираю найкращий диванчик у цьому місці, найближчий до теплого каміна. Падаю на нього та запихаю сумки під стіл, вибираюся з вологого зимового пальта, вішаю його на стовпчик збоку від дивана, щоб трохи прогрілося. Пригадую, як у дитинстві ми вдома сушили одяг, а тато поставив за вішалкою додатковий радіатор, щоб зимовим ранком перед школою ми могли завжди одягти теплі куртки.

— Вино для леді, — жартує Джек. Він з’явився зі склянкою глибокого рубінового кольору та з пінтою пива. За моїм прикладом, повісив пальто на інший стовпчик, вийшло, ніби я помітила нашу територію, визначивши, що цей мініатюрний простір належить нам двом.

— Найкраще, що може бути взимку, — каже він, енергійно потираючи долоні перед вогнем, щоб зігрітися, потім підсувається шкіряним сидінням так, щоб опинитися навпроти мене та ставить свою пінту перед собою. — Боже, це те, що мені зараз потрібно, — робить глибокий ковток, із задоволенням облизує губи.

Вино, мов кров, зігріває мене зсередини, відчуваю на язиці багатий смак перцю та чорної смородини.

— Дякую, що ти мені сьогодні допомогла, — каже він. — Ніколи б сам такої ідеальної речі не знайшов би.

Я всміхаюся, тому що знаю, як цінуватиме Сара його подарунок.

— Вона буде просто вражена.

— Звісно, я скажу, що сам усе знайшов.

— Твоя таємниця помре разом зі мною, — беру ще вина, відчуваючи, як починає діяти магія алкоголю. — Що там Сара, ти з нею розмовляв?

— Не сьогодні, — хитає головою Джек. — Вона телефонувала вчора. Схоже, у повному захопленні. Майже не міг розібрати, що говорить.

Учора Сара теж телефонувала мені з бару, мабуть, одразу після розмови з Джеком. Кілька днів тому вона поїхала до своїх батьків святкувати вісімнадцятиріччя сестри.

— Вона поставила на телефон якусь нову програму, голос був, ніби вона п’яна мов чіп.

Він сміється. Половину свого пива вже прикінчив.

— Ти бачила її сестру? Коли вони разом, їх розрізнити неможливо. Два чоботи пара.

На кілька секунд відвертаюся до вогню, потім киваю.

— Я знаю. Їхнім мамі з татусем, мабуть, вистачало клопоту всі ці роки.

Джек мовчить, прочищає горло.

— Пробач, Лорі. Я не хотів… ти ж знаєш.

Він не промовляє імені Джині, але я знаю, за що він просить вибачення, та в сотий раз шкодую, що розповіла йому. Саме тому я й не кажу про це нікому. Люди вважають, що вони зобов’язані висловлювати своє співчуття чи базікати якісь банальності, коли немає нічого, чим можна було б зарадити. Я не критикую. Просто такий ось сраний життєвий факт.

— До мами на Різдво збираєшся?

Я переводжу розмову на більш безпечну тему, він явно відчуває полегшення.

— Не раніше, ніж закінчу свою останню зміну на Святвечір, — знизує плечима. — Розкрутити, згорнути. Ти ж знаєш, як воно.

Нарешті, після пари келихів червоного, я відчуваю, що розслабилася. Уже й забула, як воно добре — просто сидіти й розмовляти з Джеком.

— Ти на радіо назавжди збираєшся залишитися?

— Саме так. Я дуже люблю це, — його очі заблищали від зацікавлення. — До того ж, усім байдуже, чи ти добре причесаний, чи на тобі досі вчорашня футболка.

Я сміюся, але, попри всі спроби Джека мати вигляд laissez-faire[10], я знаю: він страшенно амбітний. Коли хлопець не поруч із Сарою, то або на тусовках, або працює, здебільшого як продюсер, хоча час від часу йому ще доводиться побути звичайним нічним діджеєм, згризаючи зуби радіоведучого. Не маю жодного сумніву: я зможу чути його голос в ефірі ще багато років, що б я не робила: чи то під ранкові пластівці, чи то перед сном. Мене чогось дуже заспокоює ця думка. А я от ніяк не просунулася зі своєю роботою в журналах. Останні кілька місяців мені було геть не до того.

Ми беремо ще напої, я починаю відчувати тепло на щоках — і від вогню, і від вина.