Одного разу на Різдво

Ох, дідько, дідько, дідько.

Джек

Ох, дідько, дідько, дідько. Вона пам’ятає.

— Ти про… тоді на Різдво?

Ми сидимо ближче, ніж були, майже впритул, і я тепер ясно бачу, як усі ці останні важкі місяці відбилися на ній. Темні круги під очима, підняті плечі, постійно стиснуті зуби. Якщо зважати на вигляд, їй негайно потрібні гаряча ванна, курячий бульйон і спати принаймні тиждень поспіль.

— В автобусі? — видихає вона. Щоки в неї порожевіли від вина, очі пожвавішали, уперше з літа. — Ти пам’ятаєш?

Я хмурюся та намагаюся виразити своїм обличчям щось таке схоже на розгубленість. Зараз твердо переконаний: зізнання, що я пам’ятаю ті кілька хвилин на автобусній зупинці, буде, холера, монументальною помилкою. Уся наша дружба побудована на тому, що я — хлопець її найкращої подружки. Я мовчки чекаю, а вона марніє просто в мене на очах. Неспокійне мерехтіння в очах згасає, я розумію: вона ладна вдихнути в себе ці слова, що повисли в повітрі, заховати їх знову всередині. Якби я міг, то сам би підштовхнув їх туди: це краще, ніж ранити її своєю брехнею.

— На вашій вечірці, — кажу м’яко.

— Ні, до того, — вона тисне на мене. — Здається, я бачила тебе, ти сидів на автобусній зупинці. За кілька місяців до того. За рік до того.

О, Лорі, чому ж ніколи не можна тобі знайти шлях для відступу? Повір мені, так було б легше. Відколи ти вимовила це, воно так і є. Я розігрую найчистішу невинність, Г’ю Ґрант від заздрощів помер би.

— Тобі, мабуть, вино в голову дало, Лу. Ми вперше побачилися на вашій різдвяній вечірці.

Вона витримує мій погляд, мовчки й непохитно, і отут, перед собою, я бачу, як вона повільно доходить до своєї межі, готова викинути білий прапор поразки. Десять секунд. Може, п’ятнадцять. Здається, ще довше. Я відчуваю себе найбільшим у світі годинником. Халепа, я сподіваюся, що вона намагається не розплакатися. Я найповніший довбаний негідник. А треба було сказати, що пам’ятаю? Так краще було б? Для Лорі, такої, якою вона є ось тут і зараз, можливо, було б і краще, але для Лорі, якою вона буде наступного тижня, чи місяця, чи року? Не думаю.

— Пробач, — каже вона, затверджуючи мене в ролі великого злого вовка, — не зважай на мене.

— Ніколи б так не зробив, — після трьох пінт здається, що я готовий підтримати цю брехню.

Вона кілька разів моргає, на віях бринять сльози.

— А може, і варто було б.

Я дивлюся на неї, чесно, дивлюся на неї й не хочу більше сьогодні їй брехати. Вона така вразлива, ми обоє випили.

— Може, і мав би, — визнаю, — але не хочу. Мені дуже подобається бути з тобою.

Боже. Я знаю, гаразд? Мені не слід було таке казати. Це на межі недоречного, це егоїстично.

— Мені теж дуже подобається бути з тобою, — шепоче вона, одна-єдина сльозинка котиться по щоці.

— Не треба, — я видихаю, голос у мене шорсткий, навіть сам чую. — Будь ласка, не плач, — тільки твердолобий негідник дозволить дівчині плакати отак, перед ним, не намагаючись її заспокоїти. І попри те, що набрехав їй, я не твердолобий негідник. Тож кінчиками пальців витираю її сльози, обіймаю за плечі.

— Усе гаразд, чесно, гаразд, — шепочу їй у скроню.

Як їй вдається пахнути літніми польовими квітами навіть узимку? Мої пальці торкаються її ніжної шкіри, і кожна часточка мене знає: треба забрати руки, — але я, натомість, тримаю її обличчя, веду пальцями до підборіддя. Якусь мить ми залишаємося отак, потім вона злегка підіймає погляд, а її губи так небезпечно близькі від моїх.

Мабуть, вона не дихає. Мабуть, я теж. Боже, у неї найвродливіші вуста, і так близько — повні, тремтячі. Я відчуваю смак вина в її теплому диханні. Вона рухається вперед, гадаю, можна заприсягтися: між нашими губами вже немає повітря. Як мені боляче. Серце рветься.

— Я не можу поцілувати тебе, Лорі. Не можу.

Лорі

Я випила надто багато вина, я найбільша нікчема в світі, але не можу відірватися від Джека тут і зараз, навіть якщо в пабі спалахне пожежа. Ми опинилися в маленькій машині часу, так несподівано для нас обох — у кінці світу. І тут для мене існують тільки його гарні губи, його добрі очі, його теплі руки, у яких так спокійно. Якби це було телешоу, я б вигукнула «стоп», бо знала б: якими прекрасними не здаються герої одне поруч з одним, за кілька хвилин, згідно із сюжетом, лайно потрапить у вентилятор. Але це не вигадка, це справжнє життя, і це справжні люди, які наробили помилок. Я підводжу обличчя. Якщо він поцілує мене, я не знайду в собі сили не відповісти на його цілунок. Бо він зараз такий самісінький, як був тоді на автобусній зупинці, і я на мить — та сама дівчина з 2008 року, що дивиться на нього з автобуса. Тато не хворіє, Джек — не хлопець Сари, і в мене на голові срібний вінок з мішури. Я майже чую, як обертається назад колесо часу, шипить у моїх вухах, мов плівка перемотується на стародавньому магнітофоні або вініловий диск програється задом наперед. Боже, мабуть, я не зможу зупинити те, що зараз станеться.

— Я не можу поцілувати тебе, Лорі. Не можу.