Одного разу на Різдво

— Сара — моя найкраща подруга, — кажу я з притиском. — Вона мені як сестра. Яким би зрадником ти не почувався, повір, я стою на тій самій клятій лінії, разом з тобою, — випиваю ковток води. — Ми тут не провинами міряємось. Обоє винні.

Він замовкає та відпиває зі своєї склянки. Запах видає, що це не вода.

— Знаєш, Лорі, що найбільше я ненавиджу в тому всьому?

Не хочу, щоб він казав, бо ненавиджу те ж саме. Нам обом лише гірше стане від того зізнання.

— Ненавиджу, що не можу забути це, — мовить він. — Воно ж не мало нічого означати. Правда ж? — Яке щастя, що він не підіймає очей від чарки, коли говорить це, говорить надто емоційно. — А для тебе… для тебе це щось означало?

Його тихе, таке небезпечне питання повисає в повітрі, я збираюсь із силами. Якийсь час не можу на нього дивитися, бо він побачить на моєму обличчі правду. Я знаю, що маю робити. Два роки я брехала Сарі. Брехати Джекові зовсім не важко. Принаймні не повинно бути важко. Але болить. Просто нестерпно болить.

— Ну, слухай, — нарешті я зустрічаюся з ним очима, з його схвильованими, прекрасними очима. — Я була засмучена, дуже втомлена, а ти був такий добрий і милий, бо ти такий і є. Ми друзі, правда ж? — Я перериваюся, щоб ковтнути болючий клубок у горлі, він киває, притиснувши руки до рота, слухає мене. — Ми дуже-дуже добрі друзі, ми надто багато випили, було Різдво, ми по-дурному переплутали межі між дружбою та чимось іще. Але ж ми зупинилися, адже обоє знаємо, що це було жахливо, хоча це сталося — назад не повернеш. Що буде доброго, коли ми ще й Сару до цього втягнемо? Ти шкодуєш, Бог відає, я шкодую більше, ніж про щось іще в моєму житті, та цього ніколи більше не трапиться. Я не думаю про тебе — про це й про тебе, і я достобіса впевнена, що й ти про мене якихось таємних фантазій не приховуєш. Якщо ми розповімо Сарі, це вилікує лише наше почуття провини. Але ти гадаєш, це достатньо добра причина, щоб так учинити?

Поки я говорила, він повільно хитав головою, затиснувши рота рукою, ніби намагаючись стримати нудоту.

— Нічого доброго, навіть близько.

Я киваю.

— Просто йди спати, Джеку. Лягай, засни, і, коли прокинешся вранці, ми обоє продовжимо наше життя, не згадуючи про це знову. Ні Сарі, ні одне одному, — я вдихаю. — Ні навіть рибці в акваріумі.

Він дивиться повз мене, ворушить рукою без того скуйовджене волосся. Я так занурилась у власне почуття провини, що навіть не уявляла, як Джек упорається зі своїм. Зовсім не впорався, але, здається, я на нього майже розсердилася за те, що мені довелося вчити його, як нести тягар провини.

Я сиджу за столом ще довго після того, як він пішов. Варю собі каву, вона холоне, а я все дивлюся в темне вікно кухні, на дахи Делансі-стрит. Думаю про Сару й Джека, які сплять поруч, через коридор, про батьків удома, про брата з Анною, уже його дружиною, які сплять у своєму новому будинку, що купили після весілля навесні.

Двоє, і двоє, і двоє, і я. Напевно, куплю собі рибку в акваріумі.

3 травня

Лорі

— Усе промайнуло якось надто швидко.

Ми із Сарою притулилися одна до одної на нашій канапі, ноги закинуті на подряпаний кавовий столик, у руках — келихи з вином. Ми спакувалися, уже готові їхати, приготували майже все, щоб передати наше лігво на Делансі-стрит наступним щасливим мешканцям.

— П’ять років, — зітхаю я. — Саме так. Гадки не маю, де вони поділися.

Сара відпиває добрий ковток вина та хмуриться.

— Не хочу кидати це місце. Якби ми могли завжди залишатися тут.

Сидимо мовчки, оглядаємо вітальню — сцену наших студентських вечірок, хмільних ночей, таємниць, якими ділилися одна з одною, нашого реготу посеред ночі. Обидві знаємо: залишатися тут не можна, цей період нашого життя завершено. Сара здобула нову блискучу роботу на щойно відкритій студії кабельного телебачення — це в іншому кінці міста, тож добиратися звідси туди просто неможливо. Для мене це стало добрячим копняком: теж уже час змінити середовище. Самій мені цю квартиру не потягнути, тож вирушаю світ за очі шукати професійної долі. Готель — тимчасовий прихисток, видавнича професія — вічна. Я збираюся додому, побути кілька тижнів з рідними, потім — на якийсь час — до Таїланду. Знаю, звучить казково, правда? Мене лякає ідея самотньої поїздки, але підганяє відновлений ентузіазм тата: він палко радить мені вибратися десь і схопити життя за яйця. Мамі страшенно не подобається, коли він вживає такі вислови. Вони подарували нам із Дерілом трішки грошей на Різдво. Зазвичай вони так не роблять, але, за їхніми словами, батьків інфаркт змусив по-новому поглянути на життя. Тато з мамою плакали, ми з Дерілом теж, і обоє пообіцяли, що зробимо щось справді особливе із цим дарунком. Деріл з Анною купують собі подружнє ложе у свій новий будинок, а я хапатиму життя за яйця в Таїланді. Якби ще Сару до своєї валізки запхнути. Гадки не маю, як житиму, коли її не буде поруч. Але принаймні хоч деякий час відпочину від почуття провини.

— Ти найкраща подруга, яка в мене колись була, — зізнаюся.

— Не мороч мені дупу, — бурмоче вона та починає плакати, — я ж тебе просила так не казати.