Одного разу на Різдво

Надто довго вже я тушкую свої амбіції на малому вогні. Забарилася і через Таїланд з Оскаром, і — найбільше — через те, що мені хотілося якомога довше побути вдома, з мамою й татом. Є безліч пояснень, і всі поважні, але насправді я просто уникала Джека.

Вирішила більше цього не робити. Мені дуже не вистачає Сари, не вистачає метушні й шарварку лондонського життя. Я звільняюся з готелю: надто довго тривала ця тимчасова робота. У моєму резюме аж до тепер — лише готельні підробітки й тимчасові посади, щоб було з чого жити, поки чекаєш на добрячого копняка, — а так можна сидіти до скону. Що ж, дочекалася. Час уже відірвати дупу від дивана та надерти зад цьому життю.

2. До того ж, є Оскар. Оскар Оґілві-Блек, чоловік, який знайшов мене на пляжі в Таїланді та жартома покликав за себе заміж на світанку наступного дня. Він із того часу просив моєї руки вже разів десять, здебільшого, після сексу чи після кількох келихів, — тепер це в нас такий прикол.

Принаймні я думаю, що це прикол.

Я чесно не знаю, якою має бути новорічна обітниця щодо Оскара. Гадаю, просто спробувати триматися його, зберегти ті почуття, які зародилися до нього, зберегти їх зараз, коли ми повертаємося до реальності.

3. А ще я вирішила, що вже дозріла до того, щоб дати накладним віям ще один шанс. Бо одного випадку намертво склеєних очей у житті такої жінки, як я, вважаю замало.

3 січня

Лорі

— Я так хвилююся, — бурмочу собі під ніс, нервово розправляю комір свого пальта, ідучи тротуаром попід руку з Оскаром.

Дійшло до того, що я приколола брошку. Знаєте, хто так робить? Жодна притомна жінка до тридцяти років.

— Може, це вже зайве? — я торкаюся малесенької ромашки з коштовних камінчиків, підіймаю очі на Оскара. Він сміється:

— Сміх і гріх з тобою, Лорі, це ж моя мати, а не королева.

Я не можу цьому зарадити. У Таїланді все видавалося таким простим. Ми пізнавали одне одного, знімаючи з тіла той мінімальний одяг, який умістився в наплічнику. А тут, у тенетах звичайного життя, наші відмінності надто впадають в око. Я знову стала соціально безпомічною, а сьогодні навіть удвічі безпораднішою, а Оскар виявився людиною міста значно більшою мірою, ніж я собі уявляла.

— Ось ми й на місці, — він підводить мене до чорних лакованих парадних дверей елегантного таунхауза. — Не метушися, ми вже прийшли.

Я проковтую клубок у горлі, поки чекаємо біля парадних дверей. Сподіваюся, Оскаровій матері сподобається букетик білих зимових троянд, який я купила дорогою. Боже, а якщо в неї алергія? Ні, Оскар сказав би. Я нервово притупую ногою, нарешті двері відчиняються.

— Оскаре, любий, — Люсіль Оґілві-Блек, може, і не королівської крові, але щось є королівське в її ідеально укладеному прямому волоссі. Вона вся в чорному, і гострим контрастом — блискуча низка перлів навколо шиї.

— Мамо, це Лорел, — промовляє Оскар, коли закінчуються обійми.

Його рука підтримує мене зі спини, надає сміливості зробити крок уперед.

Згодом я зрозуміла: варто було більше уваги звернути на те, що Оскар відрекомендував мене як Лорел — не як Лорі.

Я демонструю свою найкращу вітальну усмішку, Люсіль приймає квіти, граційно киває. Вона не дуже схожа на Оскара, у ній зовсім немає його природного тепла. Я йду за ними до бездоганного передпокою, вішаю пальто, почуваюся незграбою. Я роблю Люсіль комплімент з приводу її чудового дому й одразу починаю хвилюватися, бо мій резерв світської бесіди на цьому вичерпаний.

Вона сервірує для нас чай у своїй офіційній вітальні; я не можу позбавитися відчуття, що прийшла на співбесіду для роботи, і в мене жодного шансу її отримати. Так, ніби школярка, що підробляє у вихідні, претендує на посаду менеджера.

— Чим займається ваш батько, Лорел?

— Він нещодавно вийшов на пенсію, — не хочу розповідати про його проблеми зі здоров’ям. — У нього клінінгова компанія, якою тепер керує мій брат Деріл. — Чи мені здається, чи Люсіль здригнулася. — Мама теж там працює, веде облікові книги.

Вираз обличчя Оскарової матері зрозумілий. Вона вважає нас купкою якихось двірників-браммі[14]. Я торкаюся кулона, намагаюся відновити впевненість у собі, гладжу пальцями фіолетовий камінчик. Мама з татом заснували свою компанію майже двадцять п’ять років тому, зараз у них понад п’ятдесят працівників. Усе одно таке відчуття, ніби я намагаюся виправдовувати свою родину. Що більше Люсіль Оґілві-Блек дивиться на мене поверх кінчика свого вишуканого носа, то менше я здатна справити на неї приємне враження.