Одного разу на Різдво

За мить вона просить вибачення та виходить з кімнати. Не здивуюся, коли вона пішла ховати родинне срібло — на той випадок, коли я вирішу поцупити щось до своєї сумочки. Кришка рояля у віконній ніші заставлена фотографіями, і я не можу не помітити (можливо, тому, що його виставили наперед) велике фото Оскара з якоюсь блондинкою. Вони вбрані в лижні костюми, засмаглі, сміються в камеру. Я бачу в цьому фото те, чим воно насправді є: знак виклику, який кидає мені Оскарова мати. Ми говорили про його родину, коли були в Таїланді, — пізно вночі в моїй хижці на пляжі. Тому я, напевно, знаю більше, ніж хотілося б Люсіль. Я знаю, що батько Оскара був пройдисвітом, неробою й часом, за зачиненими дверима, прикладав кулака до своєї дружини-багатійки. Мені боліло серце, коли Оскар розповідав, як намагався захистити свою маму, якими близькими вони стали після розлучення батьків. Він був поруч із нею значно довше, ніж його старший брат, тож вони з мамою неймовірно тісно пов’язані. Я тоді була — і залишаюся — вражена його поведінкою, тим, що він — опора для матері. І наївно очікувала, що від неї віятиме материнським теплом. Я гадала, вона зрадіє, побачивши Оскара з кимось, хто робить його щасливим, але, здається, та вороже сприймає моє втручання. Можливо, вона відчує тепло до мене пізніше.

10 березня

Лорі

— Боже, як я скучив за тобою, Морська Зірко. Заходь і дозволь мені згрішити з тобою.

Нам тепер удається побачитися лише раз на кілька тижнів, бо я живу в мами й тата. Сто років тут не була. Оскар перетягує мене через поріг своєї квартири, забирає в мене сумку з речами на вихідні, кидає її, щоб перенести мене в обіймах. Так, ми перетворилися на коханців, які вигадують одне для одного кумедні прізвиська на кшталт «котик-зайчик» чи «манюній-солоденький».

Ми. Нарешті є «ми». І це чудово. Ніколи в житті я не почувалася такою бажаною, ніколи про мене так не дбали. Оскар не приховує, як я йому подобаюся. Він так на мене дивиться, що я завжди намагаюся оглянутися — чи не ховається за моїм плечем Дженніфер Лоренс.

— Дай пальто зняти! — Я сміюся, а він розстібує моє пальто й тягне його з мене.

— Я сподівався, що ти під ним будеш у чому мати народила.

Він хвильку мовчить, роздивляючись мої зручні джинси й теплий светр.

— Я про це думала, але таксиста шокувати не хотілося.

— Ти ж у Лондоні, забула? — він сміється. — Не в глушині, Лорі. Тут можна хоч рачки голою лазити — ніхто й не гляне, — очі його блищать. — Окрім мене, звісна річ. Я помічу, коли ти гола.

— Я не в глушині живу, — наїжачуюся, бо він завжди говорить про мій рідний Бірмінгем як про якусь Богом забуту діру.

Наша домівка в передмісті, типове селище в зеленій зоні навколо міста. Я розумію. Він лондонець від голови до п’ят. Відсутність таксі-кебів та відкритий простір просто приголомшили Оскара, коли він приїхав до нас на Різдво.

Чесно кажучи, це «знайомство з батьками» пройшло не досить гладко. Він був ідеально милим, вони були надзвичайно ввічливими, але спільну мову знайти виявилося важко. Тато спробував поговорити про футбол, але Оскар полюбляє регбі, Оскар спробував потеревенити про віскі, а тато віддає перевагу пиву. Щось казати ще зарано, але, як на мене, ми всі зітхнули з полегшенням, коли відвідини скінчилися.

— Так багато зелені, — бурмотів він, і це не скидалося на комплімент.

Я жену цей спогад геть. Ми саме зустрілися після шести тижнів розлуки, і я не хочу, щоб зараз між нами ні сіло ні впало гасала чорна кішка.

— Можна мені до вбиральні? — питаю.

Він іде за мною та розчиняє двері.

— Вуаля.

— Почекай тут. Три секунди.

Я замикаюся в його ванній, оформленій, як у дизайнерському журналі, роздягаюся догола, а потім знову накидаю пальто, зав’язую пояс. До шкіри прилягає шовковий підклад, я раптом відчуваю прилив бажання, уже готова віддатися на волю Оскара.

— Виходь, Лорі, — підлещується він, а я широко розчиняю двері та дивлюся на нього, схиливши голову. Не кажучи ні слова, минаю весь передпокій, виходжу за вхідні двері та легенько шкребуся в них нігтями.

— Хто тут? — Голос його тихий, задоволений, сповнений грішних намірів.

— Це я, Лорі, — шепочу, вдаючи хрипоту. — Відчини двері, я тобі покажу, як скучила.

Він чекає, оперся плечем на одвірок, руки схрещені на грудях, навіть вираз очей байдужий. Я дозволяю собі ковзнути по ньому поглядом, оцінюючи темні джинси, дорогу сорочку, босі ноги, що досі якось зберігають засмагу.

— Ото ти вбрався, — кажу. — Можна мені зайти?

Він не відступає, тільки дотягується до мене та розстібає пояс на пальті. Я не ворушуся, не зупиняю його, коли він повільними рухами розстібає ґудзики, язиком несвідомо водить по верхній губі.

— Обіцяєш завжди приходити до мене отак?

Я всміхаюся.

— Ми нічого одне одному не обіцяємо, забув?

За лацкани пальта він затягує мене до квартири, потім притискає спиною до дверей, зачиняє їх, його теплі спраглі руки ковзнули під пальто.

— Пам’ятаю, — шепіт його лунає крізь сміх і стогін, його долоні на моїх грудях. — А зараз замовкни, ми йдемо до ліжка.

Джек

— Нумо, Саро, ми спізнюємося.