Одного разу на Різдво

— О, ти мені вже подобаєшся, — задоволено сміється Сара, а Оскар віддячує їй коктейлем із шампанського й мені подає такий самий. Джек принюхується до крижаного бурштину келиха, який передав йому Оскар, відвертає носа.

— Він тут називається «пеніцилін», — пояснює Оскар, — Віскі. Імбир. Мед, — він усміхається до Джека. — Просто напій здоров’я.

Джек підіймає брови.

— Я краще б пиво, коли чесно, але все колись треба спробувати.

Оскарова усмішка трохи здригається, коли він підіймає келих. Усі ми наслідуємо його приклад.

— За що вип’ємо? — питає він.

— За старих друзів, — каже Джек.

— І за нових, — наголошує Сара, сяючи мегаватами усмішки на Оскара.

Ми цокаємося, я кидаю на Джека швидкий погляд, який, сподіваюся, передасть йому коротке повідомлення:

«Тільки-но, в біса, спробуй, Джеку О’Маро».

Він, виявляється, отримує його, бо повертається до Оскара й розпитує його про Таїланд, залишаючи мене із Сарою побалакати досхочу.

— Тут чудово, — шепоче вона, її очі вражено блукають баром «для членів клубу».

Я всміхаюся, бо знаю, що вона від цього всього в захопленні.

— Трохи перебір, ні? Оскар хотів справити гарне враження.

— Будь-який чоловік, який замовляє коктейлі з шампанським і викликає усмішку в моєї найкращої подруги, отримує від мене найвищий бал.

Кидаю погляд на Джека й Оскара, поки говорить Сара.

Вони майже одного зросту, але в іншому не дуже схожі.

Джекове русяве волосся завжди ніби щойно скуйовджене. А нещодавно підстрижене хвилясте волосся Оскара лежить ідеально рівними синяво-чорними пасмами над його бровами. Він довго обирав, що вдягнути сьогодні на вечір, гадаючи, чи його смугаста сорочка має надто банківський вигляд, а твідовий піджак — надто директорський. Нарешті спинився на джинсовій сорочці, яка нагадує мені про наші дні в Таїланді. Чесно кажучи, не так уже й важливо, що одягнув Оскар. Він народжений у багатстві, його оточує невимовна аура істеблішменту, яка відчувається, навіть коли він одягнений у футболку з капюшоном. Я знову ловлю себе на думці: чи заговорили б ми колись одне до одного десь, окрім того пляжу, де всі майже рівні. Для нього, такого добре забезпеченого, нова зустріч зі мною — в Англії — стала, напевно, культурним шоком. Ми дійсно походимо з різних світів, і це справді впадає у вічі. Сподіваюся, Джек зможе побачити далі за цю блискучу зовнішність. Джек убраний, ніби «щойно вибрався з ліжка, де повеселився з гарячою моделькою», вигляд таки дещо зухвалий. Якби я не думала про нього лише найкраще, я б замислилася над питанням: чи не намагається він навмисно підірвати імідж Оскара? Але ж я, звісно, хочу думати про нього якнайкраще, тож пускаю все на самоплив і просто насолоджуюся спостереженням за ними обома, коли вони ось так стоять поруч. Такі різні. Обидва такі важливі для мене.

Я набираю повний рот холодного шампанського, переводжу очі на Сару.

— То я, здається, скоро побачу, як ти з’їжджаєш пожежною жердиною, так?

Вона сміється:

— Щоб ти знала, вони вважають мене серйозним репортером. Посилають лише на найважливіші події, — вона відсьорбує зі свого келиха. — Я минулого тижня зустрічалася з Ґок Ваном.

— Та ну!

— Ну так. Звісно. А ще він сказав, що йому сподобалися мої туфлі.

— Де було інтерв’ю?

Вона киває, потім відхиляється, хитає головою, сміється.

— Я стояла за ним у черзі в «Преті»[15], у Ковент-Ґарден.

Я шкірюся:

— Лорен Келі[16] варто берегти свою дупу, — це лише частково жарт, як на мене.

— Отже… Оскар, — вона нахиляється та говорить тихіше, очима вп’явшись у його профіль, а він нахилив голову та прислухається до слів Джека. — Наскільки у вас серйозно?

— Ну, це ж саме початок, — хоча відчувається, ніби пройшло вже багато часу, але ми разом лише п’ять місяців. — Він мені дуже подобається, Сар. Ніколи б не подумала, що він — мого типу, але якось так вийшло.

Вона киває, спостерігаючи за ним із Джеком.

— Чи буде в них багато спільного? — запитує вона. — Окрім тебе?

Мені на мить відбирає мову від думки, що вона знає про той цілунок. Подруга починає сміятися.

— Це що, заперечна відповідь?

Я усміхаюся, невпевнена.

— Ні, звісно, ні. Тобто, вони дуже різні, але я не можу уявити собі когось, хто не зміг би потоваришувати з Оскаром. Він… ну, його дуже легко вподобати.

Сарина усмішка стає ширшою. Вона обіймає мене за плечі, стискає, її широкий браслет холодить мою шкіру.

— Я така щаслива за тебе, Лу! Тобі ще треба свою вимріяну роботу, і тоді зможеш повернутися в місто, якому належиш, — її очі сяють. — Ти ж повертаєшся, правда? Бо нас тепер четверо, і ми можемо влаштовувати всі ці капості, які роблять на подвійних побаченнях. — Вона сміється та закочує очі, але я знаю: їй би сподобалося.

— Не впевнена. Сподіваюся, — відповідаю. — Але ти знаєш… — знизую плечима. — Квартира й усе таке. Усе таке дороге. Поки не знайду нормальну роботу, мені треба сидіти вдома, а не витрачати час, заробляючи на прожиття на якійсь паршивій посаді, яка не залишає часу знайти гідну.