Одного разу на Різдво

Я знову думаю про те, як часто Оскар пропонує мені переїхати до нього, навіть з міркувань практичності, поки не знайду собі чогось. Він живе в квартирі, яка належить його матері, звісно, ренти не сплачує. Але я хочу все зробити сама. Ні від кого не залежати. Мама з татом завжди вчили нас творити своє життя самостійно.

— А уяви, коли б ми змогли повернутися на Делансі-стрит, — каже вона пошепки. — У мене зараз сусідка — моя співробітниця, рідкісне стерво. Просто сказилася на тому, щоб усе було окреме. Навіть туалетний папір у неї свій. Вона тягне жереб, і ми користуємося вітальнею по черзі. Можеш повірити? Каже, що їй не подобається, коли я дивлюся, як вона дивиться телевізор.

Тепер моя черга обіймати Сару на знак підтримки.

— А як у тебе із Джеком? Як думаєш, може, вже собі щось спільне підшукаєте?

Сара відводить очі, але від мене не приховаєш непевності.

— Ще поки карти не лягли. Він по вуха зайнятий на роботі, живе з Біллі й Філом, один з хлопців із ним працює.

— Біллі-змієзад? — це його неофіційне прізвисько з тих часів, як він танцював «брудну блискавку» на сеансі «Бріоліну». Хоча сама думка про цей танець нагадує мені, як жахливо закінчився той день.

Вона киває:

— Не впевнена, що Джеку це все дуже до вподоби, але квартира близько від зупинок транспорту, ціна доступна, тож він там застряг на якийсь час.

Вона дивиться, як Джек нахилився та розглядає щось на мобільному Оскара.

— Я починаю хвилюватися за нього, Лу. Він останнім часом якийсь сам не свій.

У мене всередині все холоне від жаху.

— Тобто?

Сара кладе руку на свій плаский живіт, затягнутий у шкіру, стає ближче до мене, щоб нас ніхто не почув.

— Не можу сказати, що саме. Він… віддаляється? — це звучить, як запитання, ніби вона запитує себе, а не розповідає мені. Одне плече підняте, верхню губу прикусила. — Або, може, щось зі мною. Я не знаю, Лу. Я питала його, чи він щасливий, а він лише відмахується, ніби в мене клепки нема. — Вона намагається усміхнутися, але геть не весело. — Гадаю, просто зайнятий.

Я киваю. Хотіла б сказати щось корисне. Мені неспокійно від думки про те, що в цьому раю може бути якась турбота. Коли вони саме починали зустрічатися, я егоїстично сподівалася на те, що їхньому роману не судилося бути довгим, але з часом їхнє кохання стало природною частиною мого життя. Такий до холери великий острів, через який я мала переробляти свій життєвий маршрут, сподіваючись, що колись і сама знайду собі там місце.

— Лорі, ти це Сарі показувала? — Оскар повертається до нас з мобільним у руці. Він наближається, показує екран телефона, гортає фото нашої ідеальної недорозваленої пляжної халупи, нескінченний синій океан, стрімкий рожево-фіолетовий тайський світанок, який я знаю так добре.

— Дещо показувала, — кажу тихо.

Дивлюсь у сповнені ніжності Оскарові очі. Чи бачить він, що я всім своїм єством прагну опинитися з ним там і знову, просто зараз, сидіти на ґанку пляжної хижки, ховати пальці ніг у прохолодному піску? Це — мої улюблені спогади: коли сидиш годинами пліч-о-пліч… ці тихі розмови, ці задушливі цілунки. Тýга раптом стиснула ребра. Чому? Я ж тут із Сарою й Джеком, ніколи раніше не хотіла від них тікати. Я здивована, як сильно й гаряче розлютилася на Джека. Хочу витягти його з бару за рукав крутої шкіряної куртки, сказати: «Будь щасливим, дурню. І мені дай бути щасливою».

— Боже, це дивовижно, — зітхає Сара. — Хотіла б я туди поїхати.

Джек тягне свій коктейль, здригається, не приховуючи.

— Піду візьму пива.

Сара нібито хотіла щось сказати, та лише натягнуто всміхається, ловить Джека за руку та пропонує йому допомогти. Ми дивимося, як вони пробираються крізь натовп у барі, Оскар обіймає мене рукою за талію, тримаючи в іншій ще напівповний келих.

— Усе гаразд? — питаю, сподіваючись, що вони з Джеком поладнали.

Він киває:

— Сару я саме такою й уявляв.

З цього роблю висновок, що про Джека з моїх слів у нього склалося враження, що той такий собі безтурботний, а виявився скутим і напруженим.

— Я щось не так зробив? — Оскар заглядає до свого келиха, очі в нього потьмянілі та заціпенілі. — Ми могли б зустрітися з ними де завгодно — ти б лише сказала.

Раптом відчуваю до Джека скажену лють: чого він так недружньо повівся. Що, у біса, він намагається довести — своєю образливою футболкою, ледь прихованою зневагою до ексклюзивності цього бару, до Оскарового вибору коктейлів? Те, що він виграє по крутості, навіть коли Оскар багатший?

Я ставлю порожній келих на стіл, обіймаю Оскара, мені стає легше, коли тривога зникає з його очей.

— Ти все зробив абсолютно правильно, Оскаре. Ти — це ти, — обдивляюся бар, — ти чудовий, і я хочу, щоб вони знали тебе таким, яким ти є. Вони тебе полюблять, і ти їх, коли пізнаєте одне одного краще, — його рука потирає моє плече у відповідь на ці слова. — Просто розслабся та насолоджуйся вечором.

Я бачу, як повертаються Джек із Сарою, у нього в руках два пива, у неї — ще коктейлі з шампанським.

— З її вигляду одразу видно, що вона з телебачення, — дивиться на неї Оскар.