Одного разу на Різдво

Я намагаюся побачити Сару його очима, поки вона наближається: золоті засмаглі ноги, голлівудські кучері.

— Ти певен, що обрав саме ту дівчину? — жартую.

Ненавиджу це, але постійно ставлю собі питання: чому, чому ж цей блискучий чоловік уподобав таку, як я.

Оскар виказує трішки роздратування, а я шкодую, що не втримала язика на припоні.

— Ти так сильно помиляєшся, що я навіть не знаю, що сказати. — Він м’якшає та підсувається до мене, обіймає за шию. — Для мене ти завжди найяскравіша жінка, Лорі. У будь-якій кімнаті, будь-якому барі чи на будь-якому пляжі.

Він опускає голову, цілує мене ніжно й упевнено. Я заплющую очі та на кілька секунд відчуваю себе найяскравішою жінкою.

— Знайдіть собі кімнату, дітки, — Сарин сміх розсипається легко і яскраво, а я розплющую очі й усміхаюся.

— Моя провина, — шкіриться Оскар, — я не можу від неї руки забрати.

Він проводить рукою по моїй — від плеча до долоні, переплітає свої пальці з моїми. За Сариною спиною Джек примудряється сміятися та супити брови водночас — справжній мімічний подвиг.

— Добра гальба тебе охолодить, друже.

Оскар бере пиво, добродушно сміється, попри Джеків закид про те, що вишукані коктейлі Оскара не були доброю гальбою. Сарині очі сяють — тішиться мною з Оскаром.

Джек спирається на стіну з пивом у руці:

— То що ж ти робиш, Оскаре? Окрім як швендяєш тайськими пляжами та підчіплюєш там дівчат?

Він пом’якшує своє питання підморгуванням, але водночас відчувається, що він підкопується під Оскара.

— Схоже, що життя з Біллі на тебе погано впливає, Джеку, — підморгую йому теж, і то не дуже дружньо.

Він знизує плечима: «Не переймайся», — та відводить очі.

— Банківська справа, — Оскар самокритично всміхається. — Типовий багатий придурок, так?

— Це твій вибір, друже.

Гаразд. Тепер це вже було дуже грубо. Сара гостро дивиться на Джека. Чесно кажучи, я вже готова вилити його пиво на його ж дурну голову. Оскар, проте, звик до кпинів щодо працівників банків, тож йому паралельно.

— Та знаю, що нудота. Не так, як у тебе, еге ж? Радіо, правда?

Криза минула. Джек нарешті змилостивився та підхопив нитку розмови, яку передав йому Оскар, — він розважає нас оповідками про радіостудію та розповідає про більш профільну роботу, яку він — на 95 відсотків упевнений — отримає влітку. Джек іскриться, мов феєрверк, коли говорить про роботу, тепер схожий на самого себе, веселий, розслаблений, і я теж нарешті можу розслабитися. Може, вечір і не буде таким уже паскудним.

Джек

Сьогодні вкрай важливий вечір, так? Оскар, сраний аристократ, вилупок із подвійним прізвищем. Дозвольте придбати для вас найдорожчі коктейлі в моєму клубі для обраних, дозвольте мені зневажливо кинути в розмові, що я такий собі банкір, дозвольте мені засувати язика Лорі в горлянку, коли я знаю, що ви обидва дивитеся. Нічого, я тебе мов облупленого бачу, золотий хлопчику з гнучкими чорними кучерями та корабельними черевиками (бо, хто зна, коли ти можеш ступити на борт яхти когось зі своїх розкішних друзів — треба бути напоготові).

Я думаю про все це біля пісуара, притримуючи свого члена. Я тут ховаюся вже п’ять хвилин, бо знаю, що поводжуся, як покидьок, але не можу стриматися. Сара мене заріже. Я ніколи більше не зможу стягти з неї цю сукню. Вона радше стягне з мене скальп, і я, чесно кажучи, її не звинувачуватиму. Не знаю, хто так накрутив мене цього вечора: Оскар з його непохитно доброю вдачею й відмовою піддаватися на провокації чи Сара, через те що вона аж підстрибує й напрошується йому до нових друзів. Нічого не можу вдіяти: увесь час думаю, чи вона хоче встановити з ним такі самі стосунки, які є між мною й Лорі. І мені постійно хочеться сказати їй: вибач, такі речі не можна просто вдавати. У нас із Лу роки минули. Завмираю та дивлюся на себе в дзеркало над раковинами, мию руки, думаю про все це ще кілька секунд. У нас із Лорі зараз мало що лишилося від дружби. Я не був з нею на самоті після тієї самої ночі, на кухні на Делансі-стрит, більш як рік тому. Сара звинувачує мене в тому, що я поводжусь як надто дбайливий старший брат, але вона помиляється. Я не можу претендувати на роль брата Лорі, я втратив це право, коли… Ні, не буду про це зараз навіть думати.

Виходжу з туалету з наміром не сунути носа в чужі справи й одразу натикаюся на Лорі. Вона часу не марнує.

— Що ти, в біса, робиш, Джеку? — такою лихою я, мабуть, її ніколи не бачив. Щоки палають, плечі підняті.

Я оглядаюся через плече на двері, з яких щойно вийшов.

— Відливаю.

Її фіалкові очі виблискують гнівом.

— Зливаєш мене — скоріш отак.

— Я теж радий тебе бачити, — переходжу в режим захисту.

— Не смій, — сичить вона, — навіть не думай чинити таке, Джеку О’Маро.

Ми стоїмо в коридорі нагорі, навколо нас снують люди, вона нахиляється, щоб її було добре чути.

— Чого саме ти намагаєшся досягти тут і зараз? Визнання, що ти крутіший, кращий, кумедніший? Хіба так важко просто потішитися за мене?

Знизую плечима.

— Я б тішився, коли б він не був таким вилупком.

— Він не вилупок. Він добрий, хороший і, здається, мене навіть кохає.