Одного разу на Різдво

Я відкриваю рота, щоб сказати «привіт», і бачу його обличчя. Серце підстрибує до самого горла, я відчуваю, ніби хтось приклав до моєї грудини дефібрилятор та увімкнув його на повну потужність. Не можу вимовити ні слова. Я знаю його. Таке відчуття, що бачила його минулого тижня — уперше і востаннє. Бачила, коли моє серце зупинилося. Це той самий погляд з верхнього поверху переповненого автобуса дванадцять місяців тому.

— Лорі, — він промовляє моє ім’я, а я ладна розплакатися від того істинного полегшення: він є, він тут. Може, це божевілля, але весь минулий рік я жила надією, що натраплю на нього. І ось він тут. Сотні натовпів я прочісувала, шукаючи його обличчя, виглядала його в барах та кав’ярнях. Я була згодна на все, окрім відмови від пошуків автобусного хлопця, попри Сарине бурчання, що я теревеню про нього так часто, що вона знає його краще за себе.

Не впізнала, як виявилося. Натомість вона представила його мені як кохання всього її життя.

Зелені. Очі в нього зелені. Деревний мох — по краях райдужної оболонки, тепле бурштинове золото просочується біля зіниць.

Але мене вражає зараз не колір його очей, а той погляд, яким він дивиться на мене. Переляканий спалах упізнавання. Голова йде обертом, як від раптового удару. А потім — це відчуття зникає з новим ударом серця, і я все гадаю: може, це величезна сила мого бажання змусила мене уявити, що цей погляд узагалі був.

— Джеку, — мені нарешті вдається простягнути йому руку. Його звати Джек. — Так приємно вас бачити.

Він киває. Мінлива напівусмішка майнула на губах.

— Лорі.

Я кидаю погляд на Сару, відчуваючи страшенну провину, упевнена, що вона здатна помітити щось недобре. Але подруга просто дивиться на нас, розпливаючись в усмішці, вартій сільського дурника. Боже, благослови дешеве вино.

Його рука тепла й сильна. Він стискає мою міцно та чемно, скоріш як на діловій зустрічі, ніж на різдвяній вечірці.

Не знаю, що мені вдіяти із собою. Усе, що б я хотіла зробити, усе буде неправильно. Як і обіцяла, я не кінчила просто на місці, але щось таки відбувається з моїм серцем. Як, у біса, узагалі могла трапитися така довбана клята халепа? Він не може бути Сариним. Він мій. Він мій уже цілий рік.

— Правда вона чудова?

Сара поклала руку на мій поперек, підштовхуючи, навіть штовхаючи мене до нього, хоче, щоб ми обійнялися, бо її відчайдушне бажання — ми маємо стати найкращими друзями. Я приголомшена. Джек нервово сміється та крутить очима, йому, очевидно, незручно від Сариної поведінки.

— Саме така чудова, як ти розповідала, — він погоджується та киває, ніби висловлюючи захоплення новою машиною свого друга. У його погляді, спрямованому на мене, промайнуло щось схоже на прохання про вибачення. Він намагається вибачитися тому, що пам’ятає, чи тому, що Сара поводиться, як підстаркувата тітонька на весіллі?

— Лорі? — Сара переводить увагу на мене. — Правда ж, він такий самий, до дрібнички, чудовий, як я й розповідала? — Вона сміється, пишаючись ним, — так і мало бути.

Я киваю. Болісно ковтаю клубок у горлі. Навіть змушую себе розсміятися.

— Звісно, він такий і є.

Сара так відчайдушно прагне того, щоб ми один одному сподобалися. Тож Джек послужливо нахиляється й торкається губами моєї щоки.

— Приємно зустрітися, — каже він. Голос ідеально пасує йому. Прохолодний, упевнений, багатий, насичений ніжною мудрою дотепністю. — Вона весь час про тебе говорить.

Я знову сміюся, хоча мене трусить.

— Таке відчуття, ніби я тебе теж знаю.

А так воно і є. Я відчуваю, ніби знала його завжди. Я хочу повернути обличчя так, щоб зустрітися з ним губами. Я хочу затягти його на одному диханні до моєї кімнати, зачинити двері, сказати, що кохаю його, зірвати одяг та плигнути з ним у ліжко, потонути в ароматі його шкіри — чистому, теплому, мов пахощі літнього лісу.

Я в пеклі. Я ненавиджу себе. Задля власної безпеки відступаю на кілька кроків від нього й борюся зі своїм нещасним серцем, щоб те припинило битися голосніше за музику.

— Вип’єш? — пропонує Сара легковажно й голосно.

Він киває, вдячний, ніби йому кинули рятівний круг.

— Лорі? — Сара поглядом кличе мене за ними.

Я відхиляюся та показую поглядом на ванну кімнату, роблячи вигляд, що мені неодмінно треба до туалету.

— Я до вас ще прийду, — мені треба піти геть від нього, від них, від усього цього.

У безпеці ванної кімнати я бахкаю дверима та гепаюсь на дупу, охопивши голову руками, ковтаючи ротом повітря, щоб лишень не розплакатися.

О Боже, о Боже. О Боже! Я люблю Сару. Вона — моя сестра в усьому, хоч і не біологічно. Але це… Я не знаю, як провести наш корабель між цими скелями так, щоб він не потонув, щоб ми лишилися неушкодженими. Надія спалахує в моєму серці, коли я уявляю собі: ось я вибігаю звідси, просто розповідаю всю правду, може, тоді Сара зрозуміє, що її притягнуло до Джека те, що вона впізнала в ньому мого автобусного хлопця. Бог бачить, я його їй хіба що не малювала.