Око ґолема

Якуб трохи повагався, але пішов. Кіті дивилася, як він поволі пробирається крізь гамірний натовп, і задоволено відзначила, що на нього й справді ніхто не звертає уваги. На поромі пролунав свисток, десь поблизу вдарив дзвін. На причалі було людно: поспішали у своїх справах моряки, вантажники, торговці, віддавались останні накази, з рук до рук переходили пакунки й листи. Багато пасажирів з’юрмилося біля поручнів на палубі порома. Там були чоловіки й жінки з далеких країв — Європи, Африки, Візантії, Сходу... Серце Кіті закалатало, вона зітхнула. їй теж дуже хотілось приєднатися до них. Може, згодом вона так і зробить... Та поки що в неї інший клопіт.

***

Того страшного ранку вони вдвох прибігли до майстерні Гірнеків, і Якубові брати сховали їх у потаємній кімнаті, за одним з друкарських верстатів. Тут, серед гуркоту й смороду шкіри, Кіті перев’язали рани — і друзі потроху оговтались. А родина Гірнеків тим часом готувалася до неминучих наслідків, до обшуків та штрафів. День минув. Поліція так і не з’явилася. Дійшли чутки про ґолемів похід Лондоном, про відставку Дюваля, про посадове підвищення отого хлопця Мендрейка... Та про них — утікачів — не було чути ні слова. Жодних обшуків чи арештів не відбулося. До майстерні щоранку, як і зазвичай, надходили замовлення від чарівників. Дивна річ: про Кіті та Якуба ніби всі забули.

Увечері наступного дня в потаємній кімнаті зібралася родинна нарада. Попри всю байдужість із боку влади, Гірнеки вирішили, що Якубові та Кіті небезпечно залишатися в Лондоні. Особливо Якубові — з його прикметним обличчям. Вічно сидіти в майстерні не можна. А врешті-решт чарівник Мендрейк — чи хтось із його помічників або демонів — неодмінно розшукає хлопця. Треба відправити його до безпечного місця. На цьому, зокрема, наполягала пані Гірнек — і до того ж вельми гучно.

Коли ж нарешті вона замовкла, підвівся її чоловік. Пихкочучи своєю люлькою з горобини, пан Гірнек спокійно зробив свою пропозицію. Він нагадав, що їхнє сімейне друкарське мистецтво вже дозволило помститись Теллоу: його магічні книжки було виправлено так, що чарівника згубили власні закляття. Невже вони й тепер не зможуть підробити документи —метричні свідоцтва, паспорти й таке інше, щоб дітям було легше покинути країну? Вони можуть поїхати на материк, де їх радо приймуть інші відгалуження роду Гірнеків, — до Остенде, Брюґе чи Базеля...

Цю пропозицію схвалили всі, і Якуб відразу погодився на неї. Йому аж ніяк не хотілося знову зустрічатися з чарівниками. Кіті, навпаки, здавалася радше розгубленою. «Дякую, ви такі добрі», — тільки й пробурмотіла вона.

Поки Якубові брати підробляли документи, а пані Гірнек із самим Якубом збирали в дорогу речі й харчі, Кіті сиділа в кімнаті й міркувала. Через два дні дівчина оголосила своє рішення: вона до Європи не поїде.

***

Білий капелюх із широкими крисами стрімко пробирався крізь натовп. Якуб тепер усміхався і йшов уже веселіше.

— Віддав валізу? — запитала Кіті.

— Так. Ти казала правду—на мене навіть не поглянули, — він подивився на трап, тоді на годинник. — У мене тільки п'ять хвилин. Краще я піду на пором.

— Гаразд. Ну, що ж... до зустрічі.

—До зустрічі... Послухай, Кіті...

— Що?

— Знаєш, я тобі дуже вдячний за те, що ти для мене зробила. Врятувала—й таке інше... Але, щиро кажучи, ти дурна.

— Чого б це?

— Навіщо тобі залишатися тут? У раді міста Брюґе—тільки простолюд. Там узагалі немає чарівників. Мій двоюрідний брат каже: там така воля, що нам уявити важко, — і бібліотеки, й клуби на першій-ліпшій вулиці! І ніякої комендантської години! Імперія їх майже не чіпає. Добре місце для будь-якої справи! А якщо ти захочеш продовжувати свої... — він боязко озирнувся. — Свої... ти розумієш... Він каже, що там теж є міцні зв'язки з підпільним рухом. Там буде набагато безпечніше...

— Знаю, — Кіті засунула руки в кишені й надула щоки. — Твоя правда. Всі ви цілком маєте рацію. Та річ не в тім... Я вважаю, що мені слід залишитися тут, де панує магія, де водяться демони.

— Але чому?..

— Зрозумій мене як слід. Я дуже вдячна за нові документи, — вона поплескала себе по кишені куртки, де зашурхотіли папери. — Просто дещо з того, що сказав мені демон Бартімеус... змусило мене замислитись.

Якуб хитнув головою:

— Оцього я вже не доберу! Ти повірила на слово демонові, який викрав мене, погрожував мені...

— Знаю! Просто він виявився не такий, як я сподівалася. Він говорив про минуле, про те, що все повторюється, про те, що впродовж усієї історії чарівники здобували владу і втрачали її. Це, Якубе, повторюється знову й знову.. Нікому не вдається розімкнути це коло — ні простолюдові, ні демонам, ні чарівникам. Ми всі зв'язані, прикручені до колеса ненависті й страху..

— Тільки не я, — твердо заперечив Якуб. — Я виїжджаю.