Око ґолема

Пан Дюваль відсахнувся, втратив рівновагу і впав у своє крісло. Рот у нього відкрився й закрився, не видавши жодного звуку.

Глиняна маса долізла до його високих чобіт. Зібравшись на останній силі, вона піднялася кривою хиткою вежею і на мить зависла над головою начальника поліції. А потім упала на нього, гублячи останні крихти Кавчиної магії. Глина розсипалася дощем дрібних шматочків, що обліпили самого Дюваля й стіну за його спиною. Його грудьми покотився невеличкий овальний предмет.

Довкола панувала тиша. Генрі Дюваль поглянув униз, моргнувши крізь клейкі шматочки глини. З його колін на нього дивилося мертве око ґолема.

47

Про гармидер, що знявся після того, як мій хазяїн викрив Генрі Дюваля, розповідати нецікаво. Безладдя панувало довго: чутки хвилями розходилися від Залу прийомів, через Вайтголл, і до найвідцаленіших міських околиць, тож ці новини стали відомі навіть останньому простолюдинові. Падіння когось із великих завжди викликає неабияке збурення — і ця пригода не стала винятком. На вулицях того вечора відбулося кілька стихійних народних свят, а з нічними полісменами — коли ті наважувались висунути носа надвір — люд поводився вкрай зневажливо.

Увесь цей день минув під знаком усесвітнього шарварку. На те, щоб заарештувати Дюваля, знадобилася ціла вічність — якщо врахувати, що сам він анітрохи не пручався й не намагався втекти, бо його геть приголомшило те, як усе повернулося. Однак ці жалюгідні чарівники заходилися сперечатись, хто ж тепер посяде його місце, і довго сварились, наче гайвороння, за те, хто віднині керуватиме поліцією. Мій хазяїн у тій сварці участі не брав — за нього найкраще промовляли його справи.

Врешті лакеї прем’єр-міністра викликали гладкого африта — він увесь цей час боязко тинявся вестибюлем, уникаючи ґолема, і з його допомогою дали все-таки лад. Раду міністрів було розпущено, Дюваля та Джейн Фаррар відправили до в’язниці, а збуджений натовп роззяв випровадили геть.[93] Джесіка Вайтвел опиралася до останньої миті, гучно стверджуючи, що саме їй Натаніель завдячує своїм успіхом, та зрештою і їй довелося знехотя піти. Прем’єр-міністр залишився віч-на-віч з моїм хазяїном.

Що там було між ними, я до ладу не знаю, бо мене разом з афритом послали наводити лад на вулицях. Коли я повернувся за кілька годин, мій хазяїн сидів сам у невеличкій кімнаті і снідав. Посоха в нього вже не було.

Я знову прибрав подобу мінотавра, вмостився в кріслі навпроти нього й знічев’я постукав ратицею по підлозі. Хазяїн поглянув на мене, та не сказав нічого.

— Ну, як? — почав я. — Усе гаразд?

Він щось буркнув у відповідь.

— Ми знову в пошані?

Він коротко кивнув.

— І хто ж ти тепер?

— Міністр внутрішніх справ. Наймолодший в історії.

Мінотавр аж свиснув:

— А ти молодець!

— Гадаю, що це лише початок. Дякувати Богові, Вайтвел тепер мені вже не начальниця.

— А посох? Тобі його залишили?

Його обличчя витяглося. Він сердито ткнув виделкою в кров’янку.

— Ні. Його відвезли до скарбниці. Сказали, що «на зберігання». Користуватись ним нікому не дозволять, — аж тут його обличчя проясніло. — Хоча... можливо, під час війни його й дістануть. Може, пізніше, для американської кампанії... — він відсьорбнув кави. — Розпочалася вона, здається, невдало. Що ж, подивимося... Будь-що мені потрібен час, щоб удосконалити своє мистецтво користування ним.

— Еге ж! Зокрема з’ясувати, чи можеш ти користуватись ним узагалі.

Він насупився:

— Звичайно, можу! Просто я забув про кілька формул обмеження... і про керівне закляття. От і все.

— Простіше кажучи, приятелю, ти схибив. А що сталося з Дювалем?

Мій хазяїн узявся зосереджено жувати.

— Його відправили до Тауера. Панна Вайтвел тепер знову міністр державної безпеки. Вона й спостерігатиме за його допитом. Подай-но мені сіль.

Мінотавр простяг сільничку.

***

Мій хазяїн був задоволений, та й мені було з чого радіти. Натаніель заприсягся відпустити мене, тільки-но вирішиться справа з таємничим нападником, і тепер вона, безперечно, вирішилася. Хоч я вважав, що тут іще залишилося зо два питання, які так і не знайшли переконливого пояснення. Та це вже не мій клопіт. Тому я чекав свого звільнення з легкою душею.

Чекати, однак, довелося довго.

Кілька днів хлопець був надто заклопотаний, щоб вислуховувати мої благання. Він приймав справи свого міністерства; відвідував наради на найвищому рівні, де обговорювали Дювалеву справу; виїхав від своєї колишньої наставниці і, на свою міністерську платню та винагороду від вдячного прем’єр-міністра, придбав будинок на всю губу серед зеленого скверу недалеко від Вестмінстера. Як наслідок, на мене спала ціла купа сумнівних хатніх обов’язків, перелічувати які мені зараз нема часу.[94] Він бував на прийомах у прем’єр-міністра в Ричмонді, роздавав доручення своїм новим підлеглим, а вечорами їздив до театру й дивився жалюгідні п’єси, до яких несподівано призвичаївся. Одне слово, крутився як муха в окропі.

За будь-якої змоги я нагадував йому про його присягу.