Око ґолема

З бічного коридору з’явилася людська постать — струнка, в сірій уніформі, з яскраво-зеленими стривоженими очима.

— Мендрейку, бовдуре! Що ви робите?!

Натаніель чемно всміхнувся:

— Доброго ранку, панно Фаррар! Ви, здається, вкрай схвильовані.

Дівчина прикусила губу:

— Члени Ради не спали цілу ніч. Зараз вони знову зібрались і стежать за подіями через кулі. І що ж вони бачать? У Лондоні панує хаос! У Саутворку — пекло: заворушення, демонстрації, масове знищення власності!

— Я певен, що ваша вельмишановна поліція з цим упорається. До того ж я просто виконую те, що мені... доручили цієї ночі. Ось посох! — Натаніель махнув посохом. — Крім того, я повертаю законне майно його власникові — байдуже, хто він такий... Ой! Напевно, вона була коштовна?

Ґолем, що ступав попереду, опинився в тіснішому коридорі й мимохідь змахнув на підлогу китайську порцелянову вазу.

— Вас заарештують... Пан Деверо...

— Буде щиро радий довідатись, хто ж серед нас зрадник. Як і всі ці люди, що йдуть за мною... — він навіть не озирався— гомін натовпу став оглушливим. —А тепер, якщо ви зробите ласку приєднатися до нас...

Попереду вже видніли двері залу. Ґолем, що тепер уже скидався на грубий стовп глини, прошкутильгав через них. Натаніель, Бартімеус і Джейн Фаррар, а за ними й перші лави натовпу увійшли слідом.

Міністри британського уряду всі як один підхопилися зі своїх місць. На столі перед ними лежали рештки розкішного сніданку, проте тарілки й келихи були відсунуті вбік, а в центрі стола висіли зображення, що надходили від кількох куль-шпигунів. Натаніель упізнав серед них головну вулицю Саутворку з висоти пташиного польоту — там серед перекинутих лотків і розкиданого краму юрмився натовп, — так само заповнені натовпом вестмінстерські газони й, нарешті, той самий зал, куди вони щойно увійшли.

Ґолем зупинився в центрі залу. Продирання крізь двері далося йому нелегко, та й сил у нього, здається, майже не залишилося. Його спотворена постать похитувалась на місці. Руки повідпадали зовсім, а замість ніг тепер громадилася купа в'язкої маси. Кілька секунд він хитався так, ніби от-от упаде.

Натаніель тим часом оглядав обличчя міністрів за столом: Деверо, аж сірий від утоми й хвилювання; Дюваль, геть червоний з люті; Вайтвел з гострим, напруженим лицем; Мортенсен з розпатланим, нічим не змащеним рідким волоссям; Фрай, що досі мирно жував крильце жайворонка; Малбінді з виряченими, мов тарілки, очима. На свій подив, він помітив у натовпі заступників міністрів, що купчилися збоку, Квен-тіна Мейкпіса і Шолто Пінна. Тут, вочевидь, зібралися всі хоч трохи впливові особи.

Він дивився в їхні обличчя по черзі, проте бачив у них тільки гнів та відчай. На мить хлопець навіть злякався, що помилився: зараз ґолем упаде — і він нічого не зможе довести.

Прем'єр-міністр кахикнув.

— Мендрейку! — заговорив він. — Я вимагаю пояснень...

І замовк. Ґолем здригнувся і, наче п’яний, хитнувся ліворуч, у бік Гелен Малбінді, міністра інформації. Всі очі втупились у нього.

— Він ще може бути небезпечний! — Дюваля, начальника поліції, все це вразило ніби менше, ніж інших. Він поплескав Деверо по руці. — Сер, негайно покиньмо цей зал!

— Дурниці! — хрипко промовила Джесіка Вайтвел. — Ми всі знаємо, що відбувається. Ґолем повертається до свого хазяїна! Стіймо й чекаймо!

Серед мертвої тиші вони дивились, як глиняний стовп повзе до Гелен Малбінді: та задкувала, тремтячи всім тілом. Зненацька ґолем нахилився — його потягло праворуч, через стіл, у бік Джесіки Вайтвел та Мармадьюка Фрая. Вайтвел не поворухнулася; Фрай зойкнув з переляку, відсахнувся й мало не вдавився кісточкою жайворонка. Засапаний, він упав у своє крісло, вибалушивши очі й почервонівши.

Ґолем обернувся до панни Вайтвел. Він навис над нею. Величезні грудки глини падали з нього на паркет.

— Ось вам відповідь! — вигукнув пан Дюваль. — Чого ще чекати? Хазяйка ґолема — Джесіка Вайтвел! Панно Фаррар, покличте своїх людей і доправте її до Тауера!

Купа глини здригнулася. Вона раптово хитнулася назад — до центру стола, в бік Деверо, Дюваля й Мортенсена. Всі троє позадкували. Ґолем, тепер трохи вищий за людину, остаточно перетворився на неоковирний напівзруйнований стовп. Він притулився до краю стола й знову завмер, відділений від чарівників метром полірованої дошки.

Війна впала на стіл і з моторошною впертістю поповзла вперед, боляче крутячись, мов торс, позбавлений кінцівок. Вона лізла між рештками сніданку, відштовхуючи тарілки й недоїдки; вона торкнулася найближчого зображення від кулі-шпигуна—воно зникло; вона відчайдушно тяглася далі — до завмерлого Генрі Дюваля, начальника поліції.

У залі запанувала мовчанка, її порушував тільки тихий кашель Мармадьюка Фрая.

Пан Дюваль, блідий як попіл, відступав від стола. Він наткнувся на своє крісло — воно від’їхало назад і вперлося в стіну.

Майже половина того, що залишилось від глиняного велетня, налипла на стіл посеред тарілок і виделок. Решта доповзла до краю стола, тоді стала дибки, закрутилася, мов черв’як, і несподівано швидко рушила вперед.