Око ґолема

Натаніель розплющив очі. Те, що він побачив, змусило його підскочити. Десь за півметра від того місця, де він сидів, на тлі неба височів ґолем. Він тягся до хлопця, його розчепірені пальці були так близько, що Натаніель міг торкнутися їх; похмуре обличчя загрозливо нависало над ним. Та іскра життя в чудовиську повністю згасла. Він стояв нерухомо, наче статуя чи ліхтарний стовп.

А до його ноги недбало, мов той ціпочок, було притулено Ґледстонів посох.

Натаніель насупився, озирнувся — й насупився ще дужче, та секрет цієї загадки був йому не по зубах.

— Затули рота, — порадив джин. — А то ще ґаву впіймаєш.

Натаніель повільно — м’язи розпливались, як вода, — піднявся на ноги.

— Але як?..

— Важке питання, еге ж? — посміхнувся хлопчина-єгиптянин. —А як ти сам гадаєш: що тут сталося?

— Напевно, це я зробив, перш ніж знепритомнів... — тихо кивнув Натаніель. Так, це справді була єдина можлива відповідь. — Я намагався зупинити ґолема — й мені, вочевидь, це вдалося. Саме тоді, коли мене вдарило відбоєм...

Він потроху починав думати, що йому все-таки є чим пишатися.

Джин гучно й насмішкувато пирхнув:

— Спробуй ще раз, синку. Про дівча пам’ятаєш?

— Кіті Джонс? — Натаніель оглянув двір. Про неї він геть забув. — Вона... Мабуть, вона втекла...

— Знову помилка! Хочеш, розповім? — джин поглянув на нього проникливими чорними очима. — Ти поцілив сам у себе, як останній бовдур... ти, власне, такий і є. Ґолем наближався, щоб забрати посох і розчавити твою голову, мов диню. Однак...

— Ти зупинив його? — спитав Натаніель. — Якщо так, то я вдячний тобі, Бартімеусе.

—Хто, я? Я врятував тебе? Будь ласка, не кажи таких дурниць, а то хтось іще почує... Ні. Не забувай: моя магія безсила перед ґолемом. Я відійшов убік і зручненько вмостився, щоб помилуватись видовищем. Насправді... то були дівчина та її приятель. Вони врятували тебе. Зачекай, не кепкуй! Я не брешу. Поки хлопчисько відвертав увагу ґолема, дівчина видряпалась чудовиську на спину, витягла з його пащі рукопис і кинула на землю. Тієї самої миті ґолем схопив їх обох — і спопелив за кілька секунд. Після цього життєва сила покинула його, й він нарешті завмер — за кілька дюймів від твоєї бідолашної шиї.

Натаніелеві очі підозріливо примружились:

— Що за бридня! Це просто дурниці!

— Знаю, знаю. Навіщо їй знадобилось тебе рятувати? Дивина та й годі, Нате. І все-таки вона врятувала тебе. А якщо ти мені не віриш, то ось тобі доказ.

Джин простяг хлопцеві те, що досі ховав за спиною.

— Ось що вона витягла в нього з рота!

Натаніель відразу впізнав рукопис: він уже бачив такий у Празі. Цього разу однак, пергамент було згорнуто й запечатано чорним сургучем. Хлопець тихенько взяв його, поглянув на роззявлену ґолемову пащу, а потім — знову на сувій.

— Дівчина... — він ніяк не міг цьому повірити. — Але ж я віз її до Тауера... Я переслідував її! Ні... Вона б радше вбила, а не врятувала мене. Я не вірю тобі, джине! Ти брешеш! Вона жива! Вона втекла звідси!

Бартімеус стенув плечима:

— Як собі хочеш. Мабуть, і посох вона залишила тобі, бо ти лежав безпорадний.

— О-о...

Це справді був аргумент. Натаніель насупився. Посох був найголовнішою метою Спротиву. З доброї волі дівчина нізащо його не віддала б. Виходить, вона й справді мертва. Натаніель знову поглянув на рукопис. Несподівано йому сяйнула думка:

— Якщо вірити Кавці, на цьому пергаменті написано ім’я нашого ворога! Ану, погляньмо! Зараз ми дізнаємось, хто стоїть за ґолемом.

— Навряд чи ти встигнеш, — заперечив джин. — Обережно, він уже горить!

Із сумним сичанням з сувою вихопилося жовте полум’я. Натаніель зойкнув і поспіхом кинув пергамент на бруківку. Сувій потроху зменшувавсь і обгоряв.

— Якщо витягти з ґолемового рота рукопис, сила закляття невдовзі його знищить, — провадив Бартімеус. — Нічого. Знаєш, що тепер буде?

— Ґолем зникне?

— Так, але річ не в тім. Спочатку він повернеться до свого хазяїна.

Натаніель вирячився на свого раба: він несподівано все зрозумів. Бартімеус з усмішкою підморгнув:

— Цікаво буде подивитись, авжеж?

— Так, цікаво... — хлопець відчув приплив похмурого збудження. —А ти певен?

— Я вже бачив таке колись у Празі.

— Ну гаразд... — Натаніель переступив через клапті рукопису що курилися димом, і пошкутильгав до ґолема, кривлячись із болю. — Ой, як болить живіт! Ніби на мене щось упало...

—Дивна річ. Чого б це?

— Дурниці... — Натаніель підняв посох. — А тепер погляньмо, — сказав він, знову бокуючи від чудовиська.

Полум’я догоріло. Вітерець розніс попіл двором. У повітрі залишився химерний, неприємний запах.

— Це Кавчина жива кров, — пояснив Бартімеус. — Тепер від неї нічого не залишилося.