Око ґолема

Над дахами з'явився цілий натовп червоних куль-шпигунів. Вони мовчки висіли над вулицею, стежачи за людьми. Прибравши серйозний вигляд, Натаніель озирав перекинуті лотки й перелякані обличчя поглядом, який здавався йому самому виразом шляхетного співчуття.

— Твої приятелі стежать за нами, — обізвався джин. — Як ти гадаєш, вони радіють?

— Ні, радше заздрять.

На той час, як вони пройшли Ламбетський вокзал і повернули на захід, ґолемові обриси стали помітно неправильніші, а хода — непевніша. Велика грудка глини — можливо, палець, — відірвалась від нього і впала на бруківку.

Попереду було видно Вестмінстерський міст. Тепер уже не залишалося жодного сумніву, що вони прямують до Вайтголлу. Натаніель подумки готувався до майбутньої сутички. Зрозуміло, що його ворогом буде один із старших чарівників— той самий, хто довідався про його подорож до Праги й послав туди найманця. Крім цього, більше нічого не можна було вгадати. Та невдовзі й так усе з’ясується.

Тримати посох Ґледстона було зручно. Натаніель досі спирався на нього, бо бік іще болів. Хлопець дивився на посох майже з ніжністю. Ось вам, Дювалю й компаніє, — маєте! Мейкпіс буде дуже задоволений з того, як усе обернулося.

Натаніель зненацька спохмурнів. Що ж тепер буде з посохом? Напевно, його помістять до однієї з державних скарбниць, аж поки він кому-небудь знадобиться. Але хто з чарівників спроможний користуватись ним? Хто, крім самого Натаніеля? Сьогодні, за допомогою самих тільки імпровізованих заклять, це йому майже вдалося! І він легко цього навчиться, якщо йому нададуть таку змогу. А тоді...

Натаніель зітхнув. Яка все-таки шкода, що не можна залишити посох собі!

Ну, та вже нічого. Згодом, коли він поверне собі ласку Деверо, все буде можливо... Головне — терпіння. Треба просто зачекати.

Нарешті вони звернули на короткий узвіз між двома бетонними вартовими вежами, що вів на сам Вестмінстерський міст. За мостом височіла будівля Парламенту. Темза виблискувала в промінні вранішнього сонця. Човники ковзали за водою. Кілька туристів, побачивши напівзруйнова-ного ґолема, перескочили через поруччя просто в річку.

Ґолем тим часом прямував уперед. Плечі його зовсім поникли, руки й ноги перетворились на кукси, від яких дорогою відпадали здоровенні шматини глини. Хода його стала ще непевніша, ноги запліталися з кожним кроком. Ніби розуміючи, що часу в нього обмаль, ґолем рушив швидше — і Натаніелеві з джином довелося наздоганяти його підтюпцем.

Відтоді, як вони вийшли на міст, автомобілів на дорозі майже не траплялось, і невдовзі Натаніель побачив чому. На мості невеликий, добряче знервований загін нічної поліції спорудив кордон. Він складався з бетонних блоків, колючого дроту й безлічі лютих бісів зі шпичаками та акулячими зубами, що юрмились на другому рівні. Побачивши ґолема, біси заховали свої шпичаки і з пронизливим вереском порозліталися на всі боки. Лейтенант поліції поволі виступив уперед, а його люди тим часом боязко визирали з-за бетонних блоків.

— Стійте! — гаркнув лейтенант. — Ви входите на територію, що охороняється урядом! Самочинне застосування магії суворо забороняється під загрозою негайної суворої кари...

Аж тут він перелякано дзявкнув, мов цуценя, й відскочив убік. Ґолем підняв руку, змахнув геть крайній блок і пройшов крізь кордон, залишивши на колючому дроті дрібні грудочки глини. Натаніель і Бартімеус пробігли загородження вслід за ним, весело підморгуючи приголомшеним охоронцям.

Проминувши міст і вежі Вестмінстера, вони вийшли до газонів. Величезний натовп молодших чарівників — блідих бюрократів з відомств і міністерств, розміщених уздовж Вайтголлу, — почув гомін і вибіг надвір, мружачи очі від сонця. Помітно всохлий велетень трохи завагався на розі Вайтголлу і повернув ліворуч, у бік Вестмінстер-Голлу. Дехто окликнув Натаніеля, коли той проходив повз натовп. Хлопець велично махнув рукою:

— Ось що наганяло страх на місто! Я повертаю це господареві!

Його відповідь зацікавила багатьох. Чарівники потяглися за Натаніелем — спочатку поодинці, по двоє, а там і увесь натовп полинув услід — тримаючись, однак, на безпечній відстані.

Парадні двері Вестмінстер-Голлу стояли прочинені: воротарі повтікали, щойно побачивши чудовисько й натовп, що сунув за ним. Ґолем протиснувся всередину, трохи пригнувшись під аркою. На той час його голова майже зовсім утратила форму: вона танула, наче свічка вранці. Рот майже злився з торсом, різьблене овальне око перекосилось і висіло десь посередині обличчя.

Натаніель з джином увійшли до вестибюлю. У пентаклях на підлозі з’явилися двоє лютих афритів — жовтошкірих, із бузковими гребенями. Помітивши ґолема, вони гучно ковтнули слину.

— Еге ж, на вашому місці я не втручався б. — порадив їм джин. — Тільки даремно скалічитесь. Та все-таки дивіться пильно — за нами йде половина міста!

Велика мить наближалася. Натаніелеве серце шалено калатало. Він уже бачив, куди вони прямують: ґолем ступав коридорами, що вели до Залу прийомів, куди допускали тільки найвидатніших чарівників. Від думки про те, що з цього випливає, хлопцеві йшла обертом голова.