Око ґолема

Хлопчина всміхнувся ще ширше. Він показав Ґледстоновим посохом на ґолема: той розгублено зупинився. Різьблений набалдашник мерехтів барвистими вогниками; обличчя хлопця було осяяне їхнім світлом і просто-таки моторошною радістю. Низьким владним голосом він промовив вигадливе закляття. Хмаринка, що струменіла вздовж посоха, спалахнула. Кіті примружила очі й наполовину відвернулася. Ґолем хитнувся назад. Хмаринка заколихалася, зашипіла, знову втяглася в посох і пробігла рукою чарівника. Голова хлопця рвучко подалася назад; його підкинуло в повітря і з сумним стукотом ударило об стіну.

Хлопчина лежав на бруківці, висолопивши язика. Посох випав з його руки.

— Отакої, — кивнув Бартімеус. — Він усе-таки не зміг скористатись ним. Так я й думав.

— Кіті! — Якуб був уже досить далеко попереду. Він шалено вимахував їй руками. —Ходімо, поки не пізно!

Велетенська глиняна постать урочисто рушила до завмерлого тіла чарівника. Кіті кинулася була вслід за Якубом, аж тут обернулася до Бартімеуса:

— Що ж тепер буде?

— Тепер? Після маленької помилки мого хазяїна? Нічого цікавого. Ви втечете. Ґолем уб’є Мендрейка, забере посох і віддасть його тому чарівникові, який дивиться на нас крізь це око.

— А ти? Хіба ти йому не допоможеш?

— Проти ґолема я безсилий. Одного разу я вже пробував... До того ж, коли ви щойно намагалися тікати, мій хазяїн скасував усі свої дотеперішні накази — зокрема й обов'язок захищати його. Якщо Мендрейк помре, я опинюся на волі. Отож допомагати цьому бовдурові — не в моїх інтересах.

Ґолем уже дістався до лімузина й наближався до тіла шофера. Кіті знову поглянула на Мендрейка, який лежав непритомний біля стіни. Вона прикусила губу й відвернулася.

— Здебільшого я не маю свободи волі, — сказав демон у неї за спиною. — Отож, коли я нарешті отримав її, то навряд чи скористаюсь нею на шкоду собі самому. Оце і робить мене вищою істотою порівняно з такими дурними людьми, як ти. Це називається «здоровий глузд». Будь-що, — додав він, — тобі краще втекти. Твоя стійкість до матії може й не допомогти проти ґолема. Мені приємно бачити, що ти робиш саме те, що зробив би на твоєму місці я, й тікаєш саме тоді, коли треба.

Кіті гучно видихнула й ступила ще кілька кроків уперед. Тоді знов озирнулася через плече:

— Мендрейк не став би рятувати мене.

— Авжеж. Ти розумне дівчатко. Тікай собі, і дай йому спокійно померти.

Вона поглянула на ґолема:

— Він надто великий. Мені нізащо не влізти на нього.

— Еге ж. Особливо після того, як він пройде повз лімузин.

— Хай йому дідько!

Кіті кинулася вперед—не до приголомшеного Якуба, а через бруківку, до незграби-велетня. Вона не звертала уваги ні на біль у плечі й занімілу руку, ні на відчайдушні крики свого приятеля, ні на внутрішній голос, що кепкував з неї, застерігав про небезпеку, про даремність її вчинку... Кіті вперто насупилась — і додала швидкості. Вона — не демон, не чарівник. Вона краща за них. Жадоба та себелюбство — не єдине, що керує нею. Вона оббігла ґолема ззаду—достатньо близько, щоб розгледіти нерівно розмазану глину на його поверхні й відчути нестерпний земляний запах, яким від нього віяло. Кіті скочила на капот лімузина, пробігла ним і порівнялася з торсом чудовиська.

Незрячі очі тупилися вперед, ніби в здохлої риби, а над ними виблискувало зловісним розумом третє око. Його погляд був прикутий до Мендрейкового тіла; той, хто дивився крізь це око, не помітив, як Кіті щосили стрибнула ґолемові на спину.

Ґолем виявився смертельно холодним — Кіті аж зойкнула з болю. Навіть за її стійкості це було все одно, що стрибнути з урвища в крижану воду; їй перехопило подих і пройняло болем усе тіло. В голові паморочилось від земляного смороду, шлунок скрутило, до горлянки підступила нудота. Кіті відчайдушно вчепилася здоровою рукою в ґолемове плече. З кожним кроком велетня вона могла впасти на землю.

Дівчина чекала, що ґолем підніме руку й скине її, проте цього не сталося. Магічне око її не бачило — і той, хто керував чудовиськом, не відчував, як вона повисла на його тілі.

Кіті потяглася вперед пораненою рукою: біль пронизав плече — дівчина мимоволі скрикнула. Зігнувши лікоть, вона заходилася мацати ґолемове обличчя, шукаючи величезний рот. Там мусить бути те, про що говорив їй демон: рукопис, схований усередині. Її пальці торкнулись крижаного кам’яного обличчя. Очі в Кіті вибалушились, вона мало не знепритомніла...

Ні, так не вийде. До рота їй не дістати!

Ґолем зупинився. Його спина несподівано почала згинатися. Кіті жбурнуло вперед — вона ледве не злетіла з його пліч. Мимохідь вона побачила масивну неоковирну руку, що тяглася до непритомного юнака: ось зараз рука схопить його за шию й переламає, наче лозину...