Око ґолема

Клацаючи кістками, африт Гонорій із зловтішним криком стрибнув на капот автомобіля. Взявшись у боки, схиливши череп набік і виблискуючи висохлими стегнами, він у світанковому сяйві по черзі оглядав нас усіх.

45

На кілька секунд Кіті забула про те, що стоїть на бруківці й дихає вранішнім повітрям; подумки вона перенеслася назад під землю, до темного склепу, де смерть дихала їй в обличчя і один за одним гинули її друзі. Той самий жах, та сама безпорадність... Кіті відчула, як її сила й рішучість розсипаються на попіл, наче згорілий папір. їй перехопило подих.

Потім вона розсердилася на демона Бартімеуса. Тепер їй стало зрозуміло, що його слова, ніби він знищив кістяк, були ще однією брехнею. Далі Кіті подумала про Якуба, що стояв і тремтів поруч із нею; через неї він тепер загине — дівчина знала це достеменно й ненавиділа себе за це.

Кістяк загубив більшу частину свого вбрання; те, що залишилося, висіло жалюгідними клаптями на жовтаво-білих кістках. Золота маска кудись поділася; криваві вогники жевріли тепер у чорних очних ямках черепа. Крізь ребра й залишки сурдуту просвічувало сонце. Від штанів і черевиків не зосталось нічого. Проте завзяття в кістяка не поменшало. Він стрибав з ноги на ногу напрочуд, аж до моторошного, спритно.

— Хіба не чудово? — веселий голос, що виходив з-за розхитаних зубів, лунав ясно, наче дзвін. — Більшого не можна було й сподіватися! Ось я — радісний, мов ягня, хоч хрящі в мене трохи просякли! Я знову готовий до роботи... Чого я хотів? Відшукати своє втрачене майно, забрати його й піти собі. А що я знайшов? Мій посох, еге ж! Цілісінький, як новенький! Ба більше — з ним ще двоє ягняток, із якими можна побавитися! Двоє маленьких ягняток, про яких я думав без упину, поки мене несло через гирло холодною-холодною водою і мій розкішний костюм гнив у мене на кістках! Ні, тільки не вдавай, люба, що ти тут ні до чого! — пискливий голос перетворився на гарчання, й череп обернувся в бік Кіті. — Ти — одна з них! Мишенятко, що потурбувало спокій мого хазяїна, забрало його посох і думає, ніби шляхетна панна може носити в торбинці мерзенне срібло! З тобою я поговорю наостанок!

Кістяк підскочив, витягся, постукав цвілими кістками об капот лімузина і тицьнув пальцем у бік Бартімеуса, що досі був у подобі смаглявого хлопчика-єгиптянина.

— А ще й ти! — додав він. — Той, хто вкрав у мене обличчя! Той, хто втопив мене в Темзі! О, який я злий на тебе!

Можливо, демон і злякався, проте якнайкраще це приховав.

— Що ж, я розумію тебе, — холодно відповів він. — Правду кажучи, я й сам трохи розчарований. Чи не зробиш ти ласку пояснити, як ти тут опинився?

Кістяк люто клацнув щелепою:

— Мене врятував від забуття чистісінький випадок! — просичав він. — Мене несло за водою — безпорадного, в холоднючій темряві, — аж тут я натрапив ліктем на іржавий ланцюг, що вів на дно, до затонулого якоря. Я тут-таки вхопився за ланцюг і пальцями, й зубами! Змагаючись із водою, що линула в океан, я поповз угору, до світла. І куди ж я вибрався? То була стара баржа, поставлена на ніч на якір. Поки жорстока вода спливала з моїх кісток, до мене поверталася сила. І чого ж я прагнув? Помсти! Та спершу—повернути посох, що відновить мою міць. Я вдень і вночі тинявся берегом, винюхуючи його ауру, мов собака... І нині, — в афритовому голосі залунала буйна радість, — я знайшов його! Вистежив до цього самісінького двору й тихенько чекав на нього разом з оцим чолов’ягою, що на землі! — він зневажливо показав носаком ноги на труп шофера. — На жаль, він виявився не дуже приємним співрозмовником...

Бартімеус кивнув:

— Еге ж, люди не відзначаються красномовством. Вони дуже нудні.

— Справді?

— Страшенно.

—Агов! — кістяк сердито підняв голову. — Ти просто намагаєшся змінити тему!

— Аж ніяк. Ти казав, що злий на мене...

— Отож-бо. Про що це я?.. Злий на тебе... Двоє ягняток, дівчисько та джин...

Він, здавалося, геть заплутавсь у своїх міркуваннях.

Кіті показала великим пальцем на чарівника Мендрейка: — А він?

Мендрейк здригнувся:

— Я ніколи не бачив цього пречудового африта! Чого йому злитись на мене?

Вогники в очних ямках черепа спалахнули дужче:

— Еге ж, якщо не рахувати того, що в тебе мій посох! Це тобі не дурничка! Ба більше — ти сам хочеш ним скористатись! Так! І не заперечуй — ти ж чарівник!

Його обурення варто було під’юдити. Кіті кахикнула:

— Це він наказав мені вкрасти його. Це все його провина!

І Бартімеуса теж він нацькував на тебе...

— Та невже? — кістяк пильно поглянув на Джона Мендрейка. — Цікаво... — він знов обернувся до Бартімеуса: — Вона каже правду? Оцей дженджик із посохом — твій хазяїн?

Хлопчик-єгиптянин переконливо вдав збентеження:

— Боюся, що так...

— Те-те-те! Отакої! Нічого, не хвилюйся. Його я теж уб’ю — після тебе.