Око ґолема

— Обіцянки, дані терористам, навряд чи до чогось зобов’язують, панно Джонс, — сказав він. — Наша угода недійсна. Вас піддадуть допиту й судитимуть за зраду. Я сам доправлю вас до Тауера. І не намагайтесь пручатися! — він погрозливо підвищив голос: дівчина засунула руку за пазуху. — Життя вашого приятеля висить на волосинці. Софокле, покажися!

Вишкірений фоліот на Гірнекових плечах став видимим на першому рівні, зухвало підморгнув дівчаті і клацнув зубами в хлопця біля вуха.

Дівчина згорбилась і знітилась.

— Що ж, гаразд, — відповіла вона.

— Ваша зброя — чи що у вас там за пазухою... Покажіть її! Поволі!

Вона завагалася:

— Це не зброя.

Натаніелів голос став гнівним:

— Мені немає часу на ці витівки! Покажіть її, бо ваш приятель залишиться без вуха!

— Це не зброя. Це подарунок.

Сказавши це, вона витягла руку з-за пазухи. У неї в пальцях блиснуло щось маленьке, кругле, світле. Бронзовий диск...

Натаніель вирячив очі:

— Це ж моє! Моє магічне дзеркало![92]

Дівчина кивнула:

— Заберіть його назад.

Вона махнула рукою. Диск, крутячись, злетів високо в небо: ми — Натаніель, фоліот і я — машинально поглянули йому вслід. Тим часом дівчина діяла: простягла руки, схопила фоліота за тонку шию й стягнула його з Гірнекових пліч. Захоплений зненацька фоліот випустив з пазурів свою здобич: його лапи безпорадно замахали в повітрі, але хвіст обкрутився навколо Гірнекового лиця, хлиснув, наче батіг, і почав стягатися тугою петлею. Гірнек скрикнув, намагаючись зірвати з себе хвіст.

Натаніель позадкував, проводжаючи поглядом диск у повітрі. Він досі тримав посох, але витяг вільну руку, сподіваючись упіймати дзеркало.

Пальці дівчини щосили стиснули фоліотові шию. Очі в нього вибалушились, обличчя почервоніло.

Хвіст дедалі дужче здавлював Гірнекові голову.

Я спостерігав за цим усім з великою цікавістю. Кіті зараз сподівалася на свою стійкість, на здатність протистояти фоліотовій магії. Все залежало від того, якою потужною є ця стійкість. Фоліот цілком міг оговтатись, розчавити Гірнекові череп, а тоді розправитись і з самою дівчиною. Проте вона була сильна й дуже розгнівана. Фоліотова пика набрякла; він видав непристойний звук. Розв’язка була близька. Фоліот лопнув, наче повітряна кулька, й перетворився на пару — від хвоста до кінчиків пазурів, — яка швидко розтала в повітрі. Кіті з Гірнеком, утративши рівновагу, попадали на землю.

Магічне дзеркало щасливо приземлилося в руки Натаніелеві. Він потупив очі й тільки тепер зрозумів, що сталося. Його полонені, хитаючись, підводилися.

— Бартімеусе! — заволав він.

Я тим часом спокійненько сидів на бетонному стовпчику.

— Що? — поглянув я на нього.

— Чому ти не зупинив їх? Я ж дав тобі точні настанови!

— Еге ж, еге ж, — я почухав потилицю.

— Я наказав тобі вбити її, якщо вона щось викине!

— Автомобіль! Біжімо до нього!

Дівчина вже кинулася геть, тягнучи за собою Гірнека. Вони мчали бруківкою в бік лімузина. Це було цікавіше навіть за ацтекську гру в м’яч. Бракувало хіба що смаженої кукурудзи.

— Ну то що?! — Натаніель аж не тямив себе з гніву.

— Ти наказав мені вбити її, якщо вона порушить вашу угоду.

—Атож! Скажімо, спробує втекти — що вона зараз і робить! Мерщій! Бо тоді Полум’я Знищення...

Я весело всміхнувся:

— Але ж угода тепер недійсна! Ти сам розірвав її кілька хвилин тому — й до того ж якнайпідлішим чином, скажу я тобі. Тож тепер вона ніяк не може порушити її, авжеж? Послухай-но: якщо покласти цей посох на землю, тобі легше буде дерти на собі волосся...

— Ах ти ж... Я скасовую всі попередні накази й віддаю новий, який ти не зможеш перебрехати! Не дай їм утекти цим автомобілем!

— Гаразд.

Що вдієш, я мусив коритися. Я поволі зіскочив на землю і неквапом подався за ними навздогін.

Увесь цей час, поки Натаніель репетував, ми з ним дивились, як наші приятелі щодуху мчать бруківкою. Дівчина бігла попереду: ось вона порівнялася з лімузином і відчинила передні дверцята, намагаючись змусити водія повезти їх звідси геть. Шофер, що досі не виявляв ані найменшої цікавості до того, що тут коїлося, далі сидів, зирячи просто перед собою. Кіті заходилася кричати на нього, вигукуючи якісь накази. Потім шарпонула його за плече. Шофер хитнувся й завалився вбік — просто на приголомшену дівчину, а тоді впав ниць на бруківку. Одна його рука безсило витяглася вбік.

На кілька секунд ми всі заціпеніли. Д івчина завмерла, дивуючись, вочевидь, власній силі. Я міркував про дивовижну професійну честь британського працівника старого гарту. І навіть мій хазяїн ненадовго припинив пускати з рота піну. Потім усі підійшли ближче.

— Сюрприз!

Із-за машини визирнуло усміхнене обличчя. Власне, навіть не усміхнене, а вишкірене, бо черепи усміхатись не можуть. Та водночас він аж променів невгамовними веселощами, що аж ніяк не пасували до рідкого сивого волосся, вимащеного річковим мулом; до розмоклого чорного лахміття, що звисало з кісток, і до запаху цвинтарної гнилизни, підхопленого вранішнім вітерцем.

— Ой-ой-ой! — красномовності, як і завжди, мені не бракувало.