Око ґолема

Цього разу юнак у відповідь силувано кивнув. Фоліотові кігті повернулися на місце. Гірнекові губи знову розтяглись у фальшивій усмішці, та я бачив, що хлопець відчайдушно намагається попередити дівчину поглядом.

— Не хвилюйся, Якубе, — твердо промовила дівчина. — Я витягну звідси нас обох.

Еге ж, усе це було дуже зворушливо — просто-таки до сліз, і я бачив, що мій хазяїн не помилився: дівча справді щиро віддане хлопцеві[86]. Натаніель спостерігав за їхньою зустріччю пильно й розважливо.

—Я прийшов до вас із чесною пропозицією, панно Джонс, — почав він, безсоромно брешучи. Фоліот, що сидів на Гірнеко-вій шиї, вирячив очі й нечутно захихотів.

Навіть якби я захотів попередити дівчину про цього фоліота, заговорити з нею зараз — коли мій хазяїн стояв переді мною, — було неможливо[87]. До того ж він тепер був не єдиною проблемою: під стелею я помітив дві червоні кулі. Чарівники здалека спостерігали за нами. Не варто було шукати прикрощів на свою голову. Отож, як і завжди, я немічно стояв збоку й чекав наказів.

— Я прийшов до вас із чесною пропозицією, — повторив мій хазяїн. Він простяг руки[88] долонями вгору—на знак своїх мирних намірів. — Ніхто, крім мене, не знає, що ви тут. Ми самі.

Знову брехня! Кулі-шпигуни над нами кокетливо сховалися за крокви, ніби збентежившись. Фоліот скривив обурену гримасу. Гірнекові очі дивились на дівчину з благанням, проте вона нічого не помічала.

— А вовки? — коротко запитала вона.

— Вовки далеко. Вони, як мені відомо, досі шукають вас, — він легенько всміхнувся. — Навряд чи ви можете вимагати від мене ще якихось доказів моїх добрих намірів. Якби не я, від вас тепер залишилася б купа кісток у завулку.

— Останній раз. коли ми з вами бачилися, ви були не такі ласкаві.

— Так, це правда, — Натаніель церемонно, принаймні так йому здавалося, вклонився. Щоправда, з його розпатланим волоссям і широченними манжетами цей уклін скидався радше на спотикання. — Пробачте, що я тоді так поспішав.

— Ви досі сподіваєтесь заарештувати мене? Як я розумію, ви саме для цього й викрали Якуба.

— Так, я подумав, що це допоможе витягти вас із схованки. Але заарештовувати... це, правду кажучи, залежить від вас. Можливо, ми зуміємо домовитись.

— Далі, будь ласка.

— Та для початку., може, ви голодні? Чи вам потрібна перша допомога? Я бачу, що ви поранені й натомлені. Я можу послати свого раба, — він ляснув пальцями в мій бік, — і він принесе сюди все, що вам завгодно: їжу, тепле вино, прохолодні напої... Тільки попросіть, і все буде зробленої

Дівчина хитнула головою:

— Не потрібна мені ваша чарівна гидота.

— Але ж чогось ви все-таки потребуєте? Перев’язки? Духмяного зілля? Віскі? Бартімеус роздобуде все це негайно — тільки оком моргніть.[89]

— Ні, — відповіла вона з кам’яним обличчям, не слухаючи його облесних слів. — То що ж у вас за пропозиція? Як я розумію, вам потрібен посох?

Почувши це слово, Натаніель перемінився на обличчі. Можливо, його вразила щирість дівчини—чарівники нечасто бувають такі відверті й чесні. Він поволі кивнув:

— Посох у вас?

Його тіло заціпеніло в напруженні. Він навіть не дихав.

— У мене.

— Чи можете ви швидко відшукати його?

— Можу.

Він зітхнув з полегшенням:

— Гаразд, гаразд. То ось вам моя пропозиція. Внизу, на вулиці, чекає автомобіль. Скажіть мені, де зараз посох, і довірте його мені. Тільки-но він опиниться в моїх руках, ви з Прнеком дістанете змогу безпечно виїхати куди захочете — за вашим вибором. Ви матимете в запасі добу. Як я розумію, ви захочете покинути країну — доби вам якраз вистачить, щоб зібратись і виїхати. Подумайте як слід над моїми словами! Для такої невиправної заколотниці, як ви, це напрочуд щедра пропозиція. Інші члени уряду, як ви вже мали нагоду пересвідчитися, не робитимуть вам такої ласки.

Дівчину, однак, це не переконало:

— А де гарантії, що ви дотримаєте свого слова?

Він усміхнувся, змахнув з рукава порошинку:

— Немає. Доведеться вам просто повірити мені.

— Оце вже навряд.

— У вас немає вибору, панно Джонс. Ви й так уже в глухому куті. Вас охороняє лютий демон...

Вона спантеличено озирнулася. Я кахикнув і пояснив:

— Це я.

—... і до того ж вам ще належатиме мати справу зі мною, — провадив мій хазяїн. — Минулого разу я недооцінив вас, але цього більше не повториться. Насправді, — додав він так, ніби це йому тільки-но спало на думку, — мені цікаво дізнатися про джерело вашого магічного захисту. Справді дуже цікаво. Звідки він у вас? Хто вам надав його?

Дівчина нічого не відповіла.