Око ґолема

Пан Мортенсен подався вперед:

— А Підйомна Лебідка, Дювалю? Теж дуже дієвий спосіб...

— Як на мене, найкраще — це Скорботна Куля. Випробуваний метод...

— А може, по кілька годин того й того?..

— Можна. То я заберу цього мерзотника, Руперте?

Прем’єр-міністр замислено надув щоки, глибше вмостився в кріслі і з ваганням промовив:

— Гадаю, що так, Генрі. Гадаю, що так.

Пан Дюваль ляснув пальцями. З темного кутка виступили четверо нічних полісменів — один за одного кремезніший. Крокуючи в ногу, вони рушили до полоненого: їхній начальник тим часом діставав з-за пояса вузенькі срібні кайданки. На це Натаніель, який і до того вже відчайдушно борсався й вимахував руками, зреагував так бурхливо, що з-під кляпа вирвався приглушений крик. Прем’єр-міністр ніби щось пригадав. Він підняв руку:

— Хвилинку, Генрі. Нехай юнак скаже щось на свій захист.

Начальник поліції нетерпляче насупився:

— Чи варто, Руперте? Стережіться. Це чортеня напрочуд хитре.

— Це вже мені вирішувати, Генрі.

Пан Деверо поглянув на Мортенсена: той знехотя махнув рукою. Драглистий кляп зник з Натаніелевого рота, залишивши по собі гіркий присмак. Хлопець дістав з кишені носовичок і витер з лоба піт.

— Ну, то кажіть! — мовив Дюваль. — І пам’ятайте: ніякої брехні!

Натаніель випроставсь і облизав губи. В очах старших чарівників він бачив лише ненависть, за винятком, можливо, самого пана Деверо: тепер це було його єдиною надією. Він помітив у прем’єровому погляді якесь вагання, змішане з крайнім роздратуванням. Натаніель кахикнув. Він давно пишався своїми зв’язками з головою уряду. Тепер настала пора випробувати їх.

— Дякую, сер, що ви надали мені слово, — почав він. Хлопець намагався говорити невимушено і впевнено, та голос його раз по раз зривався. Сама тільки думка про Дім Переконання — частину Лондонського Тауера, відведену для допиту в’язнів, — змушувала його тремтіти. Еге ж, Бартімеус мав рацію: Натаніелеві дії справді зробили його мішенню для своїх ворогів. Залишилось хіба що одне—відбалакатись.

— Звинувачення пана Дюваля необгрунтовані, — провадив він. — А панна Фаррар, здається мені, трохи перестаралася. Сподіваюся, ще не пізно виправити ту шкоду, якої вони завдали нам.

Він почув, як Джейн Фаррар тихо пирхнула десь поряд. Пан Дюваль заперечливо гаркнув, однак єдиний погляд прем’єр-міністра змусив його замовкнути. Натаніель, уже трохи сміливіше, провадив:

— Моя подорож до Праги ніяк не стосується історії з тією дівчиною, сер. Так, це правда: я вважаю, що більша частина атак, які відбулися в Лондоні, — це робота ґолема. Проте я ще не закінчив розслідувати цю справу. А тим часом я використав цього парубійка, — він кивнув у бік Гірнека, — щоб виманити зрадницю Кіті Джонс з її схованки. Це її давній спільник, і я запідозрив, що вона спробує врятувати його. А опинившись у моїх руках, вона невдовзі розповіла б, де зараз посох, який я потім мав намір передати до ваших рук. Поява вовків панни Фаррар цілком зруйнувала мій задум. Я сподіваюсь, що їй буде винесено сувору догану.

Джейн Фаррар гнівно скрикнула:

— Але ж мої люди вже спіймали дівчину! А ваш демон поніс її геть!

— Авжеж, — Натаніель аж сяяв лагідністю. — Бо ваші люди розірвали б її на шматки. Вони жадали крові. Як би ми тоді відшукали посох?

— Це службовці імперської поліції, підпорядковані безпосередньо панові Дювалю!..

— Отож-бо. Важко навіть уявити жорстокішу та безладнішу організацію, — продовжував свій наступ Натаніель. — Так, сер, я визнаю, що діяв надто потаємно, — запобігливо провадив він, звертаючись до пана Деверо. — Бо я розумів, що це вельми дражлива справа. Ця дівчина вперта й свавільна. Щоб роздобути посох, слід було чинити вкрай обачно. За його повернення я мав намір запропонувати їй відпустити цього парубчака. І боявся, що пан Дюваль — із його звичною незграбністю — може все зіпсувати. Так воно, на жаль, і сталося.

Лють начальника поліції являла собою досить-таки яскраве видовище. Його смагляве обличчя почервоніло, мов буряк, жили на шиї й руках розбухли, наче причальні канати, а нігті— які немовби подовшали за останню хвилину, — глибоко встромились у стіл. Він ледве міг говорити—так його душив гнів.

— Охороно! Хапайте цього клятого хлопчиська! Зараз я візьмуся за нього!

— Не забувайтеся, Генрі, — голос пана Деверо був тихий, та в ньому лунала чітка погроза. — Право судити й милувати в нашім уряді належить мені, й саме я вирішуватиму Мендрейкову долю. Ваші звинувачення мене аж ніяк не переконують. Джоне! — провадив він. — То ця дівчина, Кіті Джонс, зараз перебуває під наглядом вашого демона?

— Так, сер.

Натаніелеве обличчя напружено витяглося. Він ще не вирвався на волю — тінь Колодязя Каяття ще тяжіла над ним. Зараз слід було діяти якнайобачніше.

— Я відіслав її до безпечного місця, де міг би довести свій задум до кінця. Сподіваюся, що вся ця тяганина не зруйнує його.

— То ви збиралися повернути посох мені? — запитав Деверо, скоса спостерігаючи за хлопцем.

— Звичайно, сер! Я сподівався врешті побачити його в урядовій скарбниці! Поряд з Амулетом Самарканда, сер!