Олександр Гогун. Як «народні месники» мстили народові.

У цій оцінці слід брати до уваги дві похибки. По-перше, в документі не враховуються учасники загонів, які не мали жодного зв'язку з Центром. Тому такі загони ми не розглядатимемо в статті, позаяк подібних партизанів важко назвати «червоними». Також не зовсім зрозуміло, чи можна їх узагалі називати партизанами. Друга похибка полягає у тому, що під час переписки з Центром командири партизанських загонів свідомо завищували кількість своїх підлеглих. При цьому вони керувалися міркуваннями банального окозамилювання: «...за третій квартал цього року наш загін зріс на 16,4%, отже, завдання партії та уряду перевиконано на 12%...». Крім того, перебільшення власної чисельності пояснюється намаганням отримати від Центру якомога більше боєприпасів (Москва рекомендувала добувати їх у ворога).

Перед Другою світовою війною населення України становило майже 30 мільйонів осіб. Червоні партизани на кінець 1942 року налічували 6350 осіб, що дорівнює приблизно 0,02% від населення України. Згодом чисельність партизанів України за допомогою Центру зросла до 30 тис. осіб (0,1% від довоєнної кількості населення республіки). Як бачимо, цифри аж ніяк не свідчать про «всенародну боротьбу з окупантами» й масову підтримку населенням совєтських партизанів.

Цифри, наведені на основі партизанських звітів генерал-полковником Г. Кривошеєвим, свідчать про те, що партизанський рух у СССР мав значні регіональні відмінності: «Ось, приміром, повідомлення з Орловської области. На 1 липня 1942 року на території Орловщини проти окупантів боролися 9 693 особи. На 15 квітня 1943 року ця кількість зросла до 14 142 осіб».⁴ Тобто на всій території України до кінця 1942 року партизанів було в півтора рази менше, ніж влітку 1942 року в одній Орловській області РСФСР. До 1943 року це співвідношення не дуже змінилося: «На 1 квітня 1943 року ЦК КП(б)У і УШПР підтримує постійний радіозв'язок з 74-ма загонами, які налічували понад 15 000 бійців».⁵

Більшість червоних партизанів, підпорядкованих УШПР, дислокувалася на той час на північному сході України, а також у РСФСР й Білорусі, в лісах Житомирської области.

У західних областях України, які до 1939-1940 рр. належали Польщі й Румунії, населення відверто ненавиділо червоних партизанів.

«Диверсант за покликанням» Ілля Старинов у шифротелеграмі, надісланій заступникові начальника УШПР Тимофієві Строкачу 17.03.1944, повідомляв: «У звільнених районах Терніпольської области населення ховало частину худоби, свиней, створивши таємні склади для банд націоналістів, які покищо пішли в підпілля, ліси, на територію, яку займають німці [...]

У четвертій війні воюю, проте ніколи не натрапляв на таке вороже середовище, як у звільнених районах Тернопільської области».⁶

Ворожість частково можна пояснити поведінкою самих партизанів на території України. Вивчення документів спростовує другий совєтський міф — про те, що партизани забезпечували себе харчами за рахунок відібраної в німців провізії, яку останні реквізували в селян.

«Тітко, відкривай шафу, ми на операцію приїхали...»

Лаврентій Берія 23 січня 1943 року надіслав главі ЦШПР Пантелеймонові Пономаренку такий документ: «НКВД СССР повідомляє отримане від свого працівника, який перебуває в тилу противника в районі м. Рівне, таке донесення:

„Особовий склад 12-го батальйону Сабурова гуляє, пиячить, тероризує та грабує про-совєтськи налаштоване населення, в тому числі навіть родичів своїх бійців.

На мої претенсії комбат Шитов і комісар обіцяють припинити цю антисовєтську роботу, проте діють нерішуче, намагаються прикривати осіб, які займаються бандитизмом (sіс! — О. Г.). Роблю нові спроби домогтися перелому, прошу діяти через Сабурова.

Буде краще, якщо батальйон перебазується до лісу між Ковелем і Рівним".

Народний комісар внутрішніх справ СССР Л. Берія

Розіслано:

т. Сталіну

т. Молотову

т. Пономаренку».⁷

Аналогічний документ датовано 25 січня: «НКВД СССР повідомляє отримане від свого працівника, який перебуває в тилу противника в районі Рівного, УССР, таке донесення:

„У район нашої діяльності прибув 7-й батальйон загонів Сабурова, партизани якого здійснюють нечувані пограбування, займаються бандитизмом, пиячать, роз'їжджають селами у формі німецьких солдатів.

Мешканців, які тікають (від партизанів) до лісу, розстрілюють, пограбували інженера, лісничого.

Населення, яке ненавидить німців і яке ми підготували до повстання, у паніці"».⁸

Комісар загону Ковпака Семен Руднєв 15 червня 1943 року у своєму щоденнику записав: «За розповідями наших розвідників, сьогодні вночі в Сновидовичах здійснював операцію Мельник (полковник Яків Мельник, не плутати з керівником ОУН(м) Андрієм Мельником — О. Г.), точніше не операцію, а грабунок, у населення позабирали не тільки худобу, але й носильні речі. Населення й наші бійці обурені».⁹

Загін Мельника дислокувався не в Рівненській, а в Житомирській області, проте стиль поведінки його партизанів не відрізнявся від грабунків «чернігівських і волинських князів» — Сабурова й Бринського.