Олександр Гогун. Як «народні месники» мстили народові.

Партизани Сидора Ковпака також грабували населення українських сіл. Варто віддати належне їх командирові: в ході знаменитого Карпатського рейду (травень-серпень 1943) ковпаківці намагались здобувати їжу в райцентрах і містечках, які перебували під контролем німців або колабораціоністської поліції. Звіти Ковпака до Центру та інші, більш надійні джерела — щоденник комісара з'єднання Руднева — свідчать, що забрані в окупантів харчі частково реквізувалися партизанами, а частково — поверталися населенню. Щоправда, звіти бандерівців у свою чергу свідчать, що після відходу партизанів німці заново відбирали їжу в населення і часто-густо це населення репресували. Проте навіть на шляху до Карпат не обійшлося без допомоги населення. Руднєв записав, що в чеському селі на Волині селяни добровільно (чи добровільно?) віддали їхньому загону декілька тонн сиру.¹³

Під час повернення з рейду (серпень 1943) ковпаківці просувалися малими групами не мали змоги громити райцентри й битися з німцями. Тому населення українських сіл запам'ятало їх не з кращого боку. Сам Ковпак неодноразово віддавав накази припинити грабіж, розстрілював за подібні речі, проте повторюваність наказів свідчить про те, що це явище неможливо було зупинити.¹⁴ У кінці 1943 року Ковпака на його посаді заступив Петро Вершигора і... знову віддав наказ припинити пограбування.

Центр намагався «навести лад» у партизанських загонах — припинити грабування, замінивши їх просто реквізиціями. Останні відрізнялися від перших тільки організованістю: відібрані у селян харчі та речі йшли в загальний фонд загону, а не безпосередньо в партизанські торби.

Проте навіть це було непосильним завданням. На допиті в німецькому полоні восени 1943 року представник Ставки Головного командування капітан РККА Олександр Русанов свідчив: «Полковник ГУДЗЕНКО — колишній начальник штабу танкової бриґади. Його загін складається з військовослужбовців, які потрапили в оточення й переховувалися у Брянських лісах. Пізніше він поповнився всілякими кримінальними елементами [...] ГУДЗЕНКО заявив: „Якщо я забороню робити партизанам те, що вони хочуть, то вони всі порозбігаються і я залишуся один". ГУДЗЕНКО — кошмар для мирного населення [...]

Бригада ім. Ворошилова № 2 під командуванням ГУДЗЕНКА — тільки яскравий приклад. Проте, за дуже поодинокими винятками, грабують всі [...]

Я неодноразово доповідав про це в письмовій та усній формах. Останнього разу СТРОКАЧ (керівник УШПР — О. Г.) сказав мені: „Облиште це, все одно припинити грабіж ми не зможемо. Та й важко сказати, чи піде це на користь партизанському рухові"».¹⁵

«Діяльність цих фашистських недолюдків здійснюється безкарно з нашого боку»

Тут ми безпосередньо підходимо до ще однієї важливої функції партизанів на окупованій території — репресивно-каральної.

Про стримане ставлення селян до партизанів свідчать не тільки скромна чисельність просовєтського партизанського руху в Україні в роки Другої світової війни, але й слова начальника Першого відділу Головного відділу Міністерства східних територій (Східне міністерство Альфреда Розенберга) Отто Бройтигама: «Місцеве населення на початку війни не бажало навіть знати про партизанів, виказувало їх німцям і в такий спосіб полегшувало війну з ними. Більшість населення була на боці німців, які обіцяли звільнити його від большевиків. Крім того, партизани ускладнювали життя місцевому населенню, примушуючи чоловіків вступати до їхніх лав, „реквізуючи" провізію й інші необхідні речі. Партизани діяли здебільшого біля великих лісових масивів, де вони ховалися від переслідування».¹⁶

Попри очевидну суб'єктивність свідчення певні тенденції Бройтигам визначив досить точно: значна частина населення, особливо в Західній Україні й Прибалтиці, сприйняла німецьку владу як менше зло порівняно з вигнаними комуністами.

Крім того, нацисти здебільшого просто зобов'язували населений пункт «виставити» старосту, бургомістра, певну кількість поліцейських (зазвичай з розрахунку 1 поліцай на 100 мешканців). Члени сімей поліцейських були заручниками нацистів — їх репресували, якщо поліцай переходив до партизанів. Навіть більше, нацисти робили заручниками й самих працівників допоміжної поліції: у разі, якщо їхні товариші по службі «зраджували начальство», інших поліцейських відправляли в табори або й розстрілювали. За збір і здачу німцям урожаю відповідав (часто життям) передусім староста, а потім усе село. Певною мірою заручниками стало все населення окупованої території Рейхскомісаріяту України.

У будь-якому разі воєнно-поліційний і адміністративно-господарський колабораціонізм набрав на окупованих совєтський землях великих масштабів уже з літа 1941 року.

Це стурбувало керівників совєтського партизанського руху. Наведемо характерний «Наказ НКВД УССР № 3320/СВ про заходи з ліквідації фашистської адміністрації на тимчасово окупованій противником території Української ССР.

30 листопада 1941 р.