Олександр Гогун. Як «народні месники» мстили народові.

Щодо цього існує такий погляд: якщо населення при відступі Червоної армії не пішло разом з нею, значить, воно було налаштоване не по-совєтському. У будь-якому разі це хисткий елемент. На нього припиняють зважати вже тоді, коли при відході за відомим наказом СТАЛІНА треба все знищувати: заводи, посіви, худобу тощо. Населення, яке залишилося, позбавляють основ існування. Подальше завдання — не дати створити йому ці основи заново. Тому на допомогу підпільним групам створюються підібрані і навчені диверсійні загони, перекинуті на цей бік. Головне завдання цих загонів — завадити налагодженню життя [...] тому вони повинні виводити з ладу виробництва, щоб залишити людей без роботи й продукції, знищувати хлібні склади, худобу, ешелони, адміністрацію, яка намагається щось організувати тощо. Одного разу СТРОКАЧ так і висловився: „Слід зробити так, щоб населення відчуло на власній шкурі, щоб його охопив відчай". А тоді його вже легко агітувати й кликати до лісу.

Крім вказаних (завдань — О. Г.), збирання відомостей про противника й каральні міри щодо тих, хто співпрацює з німцями...

Доводиться добувати харчі. Зазвичай селяни не дають їх. Тоді забирають силою.

Завдання їх (партизанів — О. Г.) зводиться до того, щоб здійснювати диверсії, спричинювати репресії, не давати населенню працювати, тримати всіх у постійному страху. Я гадаю, що більшість населення боїться партизанів...

Боїться, знаючи, що кожне слово, кожен вчинок, про які дізнаються партизани, тим самим стають відомими НКВД. Цим і можна пояснити страх населення...

Що таке НКВД — усім відомо».¹⁸

Свідчення полоненого Русанова частково підтверджують совєтські документи.

Наприклад, на засіданні УШПР 3 квітня 1943 року в Москві Микита Хрущов заявляв: «Рейди (партизанів) дають позитивні результати і в тому сенсі, що сіють страх серед нестійких елементів — українців і росіян, які мешкають на окупованій території і хотіли б піти на змову, проте бояться розправи з боку наших загонів».¹⁹

Розправи загрожували не тільки колабораціоністам, але й учасники українського націоналістичного Спротиву — членам Організації українських націоналістів (ОУН) і бійцям Української повстанської армії (УПА).

Приміром, вже згадуваний Руднєв 24 травня описав у щоденнику показовий випадок: партизани захопили 4-х націоналістів у полон. Ковпак хотів усіх розстріляти. Руднєв не погодився, і пізніше ці полонені були обміняні на полонених партизанів.

25 червня ковпаківці підійшли до ріки Горинь і хотіли її форсувати. «Проте націоналісти, близько 500 осіб, захопили Здвиждж і заявили, що переправу будувати не дадуть. Тоді Ковпак вирішив розпочати бій і знищити це село, проти чого я рішуче був проти».

Переговори не дали результатів, тому «Ковпак знову розлютився, наказав негайно задіяти артилерію і змести це село з лиця землі. Я заявив, що на це не піду...».²⁰ Нарешті Руднєву з великими труднощами вдалося переконати Ковпака не знищувати село, а Ковпаку, в свою чергу, вдалося переконати націоналістів залишити село без бою.

З серпня 1943 року Руднєва вбили (ймовірно, за наказом Ковпака або навіть самим Ковпаком) у бою під Делятином. Від цього часу для Сидора Артемовича не існувало «бар'єрів» при знищенні націоналістів.

У звіті за період з 12.06 по 01.10.1943 року Ковпак писав: «Уся Станиславівська й Тернопільська область, частина Кам'янець-Подільської та Львівської областей сходжені партизанами, які залишали по собі сліди в селах, агітуючи проти здачі хліба, знищуючи і роздаючи запаси, розстрілюючи ненависних народові німецьких служак».²¹

Те, що служаки часто вимушено йшли до поліції чи адміністрації, партизанів не цікавило. Списки дезертирів, колябораціоністів, оунівців і повстанців поставляли «народним месникам» «доброзичливці» серед місцевого населення.²² Ясна річ, що у партизанів не було змоги перевірити точність інформації, тому їх репресії використовувались і для зведення рахунків між сусідами, які посварилися.

Візьмемо до уваги, що Ковпак у цьому разі — не гірший приклад партизанського терору.

Як свідчив на допиті Русанов, «Підполковник ЕМЛЮТІН — колишній начальник райвідділу НКВД у Курській області. Населення Курської та Орловської областей добре знає партизанів Емлютіна. Це банда насильників, грабіжників, мародерів, яка тероризує місцевих мешканців. Сам Емлютін — садист, який живе тільки вбивствами...

ЧЕРНОВ — командир „особливої партизанської бригади". Ця бриґада була сформована в Москві із засуджених за різні злочини до ув'язнення на термін від 3 до 10 років. Цим злочинцям запропонували „викупити свою провину" службою в партизанських загонах. Сам Чернов раніше двічі засуджувався за бандитизм і щоразу отримував 10 років ув'язнення. Це... типовий кримінальник.

ГРАБМАК — командир другої „особливої партизанської бригади". Тип схожий на Чернова. У минулому — грабіжник... Його „бригада” в 120 осіб також була сформована із засуджених і злочинців...».²³