Опівнічні стежки

– Мусить зараз прийти. Та тільки чи вдалося їй?

– А що саме?

– Та дістати ж оті списки німецької агентури, підготовленої в школі майора Міллера.

– Ого! Ти, Романе, працюєш з розмахом! А взагалі умови боротьби ускладнилися. Багато товаришів заарештовано.

– У нас теж є втрати… – сумно мовив Роман. – Оксана, приміром. Відчайдушна, необережна, а їй же ціни немає…

– А як «барон»? – поцікавився Гай. Він наче не помітив Романового тону, хоча свідомо хотів відвернути його увагу від сумних думок. Про Ковальчука він і сам добре знав.

– Барон? Чудово. Після Берліна – повне довір'я. Зараз теж зайнятий Міллером.

– Паралельно працюєте?

– Так. Мало що може трапитись… – Голос у Романа з гіркотою.

Він опустив голову. Гай підійшов ближче.

– Настрій у тебе, Романе, негарний.

– Я, виявляється… Та ні, нічого! Дуже важко, Сергію, втрачати друзів. От і зараз – хвилююсь за Марію.

– Це зрозуміло, хоча розпускати нерви не слід.

– Дозволите зайти? – раптом пролунав веселий Голубчин голос. Без зайвих слів вона кинула на стіл невеликий зошит. Роман жадібно схопив, почав переглядати.

– Ці дані варті цілих гітлерівських дивізій, – сказав через хвилину, піднявши голову. – Марійко, рідна! А Василь… Ну, просто герой! Вітаю вас, дорогі друзі, з перемогою! – Тихо додав: – От тільки не всі дожили.

Гай стримано кашлянув. Роман схаменувся:

– Маріє… Залишатися в Києві тобі неможливо. Збирайся. Ці дані сама понесеш у Центр.

Марія зблідла, щось наважувалась сказати. Але Роман уже вийняв пакет, вклав туди папери.

– Про всяк випадок, запам'ятай, що несеш… Списки агентури. Дані про військові з'єднання німців у Києві. Звіт наших семи диверсійних груп. Загальний підсумок такий: два ешелони під Жмеринкою і Дарницею, трамвай на вулиці Кірова з тридцятьма офіцерами. Позавчора – гараж штабу армії у Києві. Це – вісімдесят машин. Нарешті – ще ешелон і міст через Дніпро. Ну, і мого листа передай.:.

– Передам… А ви?

Гай поклав перед нею паперову стрічку.

– Тут звіт обкому партії. Дивись, Маріє, якщо трапиться щось… Сама розумієш! – Він розгорнув на столі невеличку карту, показав пальцем: – Підеш у загін Баті. Через Дніпро тебе проведуть, а далі…

А Роман у цей час, приладнавши сильну лампу над столом, фотографував сторінки із Василевого зошита.

Маску зірвано!

У кімнаті барона Мантейфеля – стильні меблі, багато антикварних речей, бронза, мармур. Над столом висів великий портрет якогось пихатого німця в перуці, очевидно, предка барона.

У двері хтось злегка постукав. Ковальчук неголосно:

– Прошу.

Ввійшла Нанетта. Вже на порозі почала:

– Пане барон, тисяча вибачень. Але я повинна поскаржитись на вашого керуючого.

Мантейфель-Ковальчук підвівся, жестом запросив Нанетту в крісло.

– Сідайте, будь ласка. Ми, здається, – знайомі?

– Так, нас якось знайомила артистка Отрадна, – мовила, зітхаючи, Нанетта і обережно сіла на край крісла.

Ковальчук теж сів, співчутливо похитав головою:

– Так-так, пам'ятаю… У неї якісь неприємності?

– Ах, ця дурна політика! Але такий голос! Я не можу заспокоїтись. – Нанетта вийняла хусточку, приклала до очей. – Зв'язалася з більшовиками, і от – гестапо! Жах!

Ковальчук продовжує співчувати:

– Але ж я чув, генерал Ебергард…

– Так-так! – поспішає погодитись Нанетта. Вона почекала, доки щось скаже він, але, зрештою, першою порушила паузу: – Бідна Оксана. У неї і друзів майже не було.

Нанетта жадібно дивилася на барона, а він спокійно вивчав її. «З чим ти прийшла до мене?» – подумав Ковальчук, йому щось не подобалося в поводженні цієї. яскраво розмальованої дівчини. «Що це вона, чи не шукає тепер Оксаниних друзів? Навіщо?» Думки випереджали одна одну, і Ковальчук вирішив провести «розвідку боєм». – Наступати, тільки наступати!

– Але ж ви, якщо не помиляюся, дружили?

– О, ще й як! – з готовністю відгукнулася Нанетта. – Між нами не було ніяких секретів. Перед самим арештом, пам'ятаю, вона мені розповідала…

– І вас ніхто не зачіпав?

– Мене? – трохи спантеличено перепитала вона.

– Так, вас! Гестапо, знаєте, дуже сумлінне в таких випадках. Дивно. Дивно… – Ковальчук раптом повернувся у кріслі, глянув на телефон. В очах у Нанетти – страх. Вона зрозуміла, що повелася необережно. Тепер уникла його прямого, пильного погляду.

– Що ви хочете цим сказати? – запитала вона, і. в її голосі мимоволі забринів одвертий переляк. – Я не розумію вас, бароне.

– Зате я розумію, – різко вигукнув Ковальчук. – А втім, яке мені діло до ваших особистих зв'язків, пані подруго більшовички Отрадної?!

Нанетта боязко підвелася з крісла, а він навпаки, сів і потягнувся до телефонної трубки. Нанетта позадкувала до дверей:

– Вибачте, я…

Барон, набираючи номер, різко кинув:

– Так, прошу. Ви, здається, на когось збиралися скаржитись?

– Та ні, я… – Нанетті лячно дивитися в баронові очі, які все розуміють і не залишають їй порятунку. Адже він ясно натякав на те, що вона Оксанина помічниця, або ще гірше – він зрозумів, хто вона насправді і за чим прийшла до нього… Несподівано Нанетта вибігла з кімнати, грюкнувши дверима.

Ковальчук ще мить сидів нерухомо, потім кинув трубку і вийшов з кімнати.