Опівнічні стежки

Нарешті підвівся, поклав теку у маленький сейф у стіні, посунув на це місце розп'яття. Ключ поклав у кишеню. Василь швидко повернувся до свого столу.

Міллер пішов коридором. Стук збивалки припинився. Міллер зупинився, різко повернувся, потім стукнув вихідними дверима, але сам лишився у коридорі. Прислухався. Стук збивалки у кухні відновився.

Василь зрозумів, що Міллер не пішов, усміхнувся. Міллер різко ввійшов до кухні, його очі розширилися, потім у них заграли смішинки. Василь Солоух, який перестав збивати крем, з насолодою облизував ложку. Він страшенно почервонів, побачивши у дверях Міллера. Той якусь мить постояв, потер підборіддя, потім сказав:

– Я пішов…

За письмовим столом Міллера – Василь. Він обмацав тумби: всі були зачинені. Вийняв в'язку ключів, спробував відімкнути. Одним ключем, другим, третім…

Тумба відчинилася! Але на сходах почулися чиїсь голосні кроки. Солоух миттю опинився на кухні, почав збивати крем. Хтось пройшов вище.

… Василь відчинив дверцята сейфа, обережно почав перебирати папери.

Натрапивши на один, невимовно зрадів. Швиденько підсунув стілець, почав гарячково переписувати…

А внизу в цей час біля під'їзду Стефанська розмовляла з сусідкою. Коли вже попрощалася і почала підніматися сходами, та знову її покликала. Саме в цей час підійшов Дзюба. Він церемонно підняв капелюха:

– Добрий день, Юліє Йосипівно! Я до вас.

– Ну що ж, ходімте.

Дзюба узяв її під руку.

Десь на восьмій сходинці Стефанська зупинилась, взялася за серце.

– Чого ви так поспішаєте, пане Дзюба? Я так швидко не можу…

– То неправда, пані! – чемно посміхнувся Дзюба. – Я у ваші роки ще не скаржився на серце!

Стефанська грайливо погрозила йому пальцем, рушила далі.

Двері відмикала довго. Коли зайшли до кімнати, сказала:

– Шефа немає, зачекайте.

… Підійшла до Василя, покуштувала крем. Скривилася:

– Малувато! Треба ще збивати… О, та ви зовсім мокрий! – здивовано помітила вона.

Василь винувато витирає вільною рукою лоба. Позаду всміхнувся Дзюба:

– Старається хлопець!

Загадка паперових смужок

Розкидані речі, поламане дитяче ліжко, зірваний із стіни килимок – такий вигляд мала квартира Дусі Миколенко. Серед цього безладдя стояв старий Поліщук, важко зітхав. У його руках був «Кобзар» і стара, обшарпана лялька з відірваною рукою. Поліщук повернувся і, важко пересуваючи ноги, мовчки рушив до себе.

Він сів у своєму будиночку, замислився. У вікно заглянув Жорж:

– Здрастуй, батьку!

Поліщук здригнувся, але Жоржеві не відповів нічого. Лише показав поламану ляльку. В його очах з'явилися сльози.

Жорж швиденько вліз у вікно, підійшов.

– Це вони від злості… – заспокоїв старого Дудкін. – Я ж ще вночі Дусю з дітьми вивіз, не турбуйся, Семене Семеновичу.

– Синку… – розчулено почав Поліщук, але Жорж не дав договорити:

– Є Романів наказ.

Раптом він зупинився, прислухався. Потім обережно виглянув у вікно.

– Хтось до тебе, Семене Семеновичу.

Старик метнувся до дверей у внутрішню кімнату, розчинив їх Жоржеві:

– Мерщій сюди, синку.

І в ту ж мить, як за Жоржем зачинилися двері, до кімнати ступив Петер у легкому плащі. Він повільно роздягнувся і лишився перед Поліщуком у новенькому мундирі молодшого офіцера СС – унтерштурмфюрера. Посміхнувся. Поліщук мовчки глянув.

– А що, не впізнаєш Коршунова? – засміявся Петер. – Приймай волзького гостя, старий дурню! – сказав він і по-хазяйськи сів на стілець.

– Сідай, Степане… – мовив старий, виявляючи запізнілу ввічливість. – Чи як там вас тепер звати?

– Унтерштурмфюрер СС Герберт Зайдлер. Зрозумів?

Поліщук ще якусь мить мовчки дивився на Петера, потім почав тихенько сміятися. Петер здивувався:

– Вперше бачу, щоб людина у твоєму становищі… сміялася!

Поліщук перестав реготати, потім знову залився сміхом.

– Слухай-но, старий. Я прийшов сюди не веселитися! І тобі, помічникові більшовиків, радив би поводитися скромніше!

– Мені? – Поліщук вийшов на середину кімнати, став перед Петером: – А де ти був, коли я у серпні сорок першого під бомбами тут чекав війська фюрера? Га? Де ти був? У Берліні сосиски їв?

– Зачекай… – Петерові очі округлилися.

– Не чекатиму! Де ти був, коли я генералові Ебергарду доповідав про більшовицьку пропаганду у моєму домі? Га? Ти на зустріч з партизанами ходив? Кому ж ти служив? Більшовикам чи нашим визволителям?

Петер розлючено вдарив кулаком по столу.

– Ти… ти дивись!

Поліщук теж грюкнув:

– На горло мене не візьмеш! Ось доповім генералові, що ти мене ображаєш, він тебе вижене в шию.

Петер, зрозумівши, що «спектакль» не вийшов, миролюбиво сказав:

– Ну, досить галасу. Я радий, що помилився. По ділу прийшов, не сваритися. Хотів просити допомогти нам, а якщо ти свій – тим краще… Твоя сусідка, Дуся, знає підпільників. Куди вона поділася?

– Звідки ж мені знати? Я на дачі ночував!

– Якби її знайти, ми б з тобою всю цю… – Петер крутнув коло шиї пальцем.

– Так, це нитка добряча, – погодився старий. – Приходь до мене завтра на дачу, поговоримо.

Петер ретельно натяг плащ на свій мундир, вийшов.

Поліщук важко сів на табурет, жадібно вдихнув повітря. Він стомлено глянув на Жоржа, потер груди біля серця.