Опівнічні стежки

– Навіть не уявляв собі, що цей собор такий великий, – сказав Нагель, оглядаючись навкруги. – А живопис! Я бував у Відні, в уславленому Карлскірхе – навіть порівнювати нічого!

– Так, ви праві, – відповіла йому Оксана, думаючи про щось своє. Вона нервово посміхнулася, намагаючись зорієнтуватися.

Зупинилися біля ікони, прикрашеної квітами. Оксана поклала букет білих троянд, повільно перехрестилася. Трохи позаду з'явився Ковальчук, він теж рушив до ікони з букетом білих троянд…

– Чудовий хор! – захоплено прошепотів Ернст, витягуючи шию.

З «опеля», що під'їхав до собору, вийшли Ролінг і два офіцери.

Ковальчук почав пильно стежити за Ролінгом і за тим, як старанно молилася Оксана. Вона, мабуть, відчувала, що за нею слідкують, бо трохи повернула голову. Згодом в Оксани з'явилося відчуття якоїсь небезпеки. Вона повернула голову у другий бік і побачила під стіною офіцера, який дивився на неї. Тоді Оксана наважилася йти. Не дивлячись на свого супутника, пройшла мимо Ковальчука і на якусь мить стишила ходу. В цей час два офіцери тихенько взяли її під руки.

Нагель, кусаючи губи, зрозумів, хто затримав Оксану.

Тим часом зруйнованою вулицею в центрі Києва крокували двоє – німецький офіцер і цивільний. Несподівано пролунало:

– Хальт!

З-за рогу вийшов німецький патруль. Довго і причепливо перевіряв документи. Зрештою, солдати відкозиряли офіцерові і пішли у темряву. Двоє рушили далі. Це були Пауль і Дзюба.

– Погибелі нема на ці закапелки! – сердито мовив Пауль, спотикаючись. – Клята темрява!

– До війни тут було світло… – спокійно зауважив Дзюба.

Пауль гнівно глянув на свого супутника:

– Мало що було до війни! Куди ти мене ведеш? Хіба в цих руїнах може бути пристойне приміщення?

– Звичайно, ні, – вибачився Дзюба. – Однак тут є прохідний двір, через нього ми вийдемо на Хрещатик. А там… Зараз.

Пауль відверто нервував:

– Ще так і на міну напорешся!

– Ні, я тут часто ходив. Наліво… Нахиліться, прошу вас, – попередив Дзюба.

І раптом згори на Пауля стрибнули двоє. Дзюба допоміг зв'язати йому руки, і Пауль, нарешті, затих.

У цей час почулися кроки німецького патруля, який повертався. Підпільники принишкли. Один з них сів просто на Паулеву голову.

Патруль повільно пройшов. Один із солдат підозріло оглянув вікна в зруйнованому будинку.

… Полум'я свічки здригнулося. Від нього по стінах поповзли химерні тіні. Біля стіни в підземеллі зв'язаний Пауль з жахом дивився на Романа і Жоржа. Жорж акуратно підправив свічку, пожартував:

– Тьма єгипетська. Гостя навіть не роздивишся. Шкода, що електрики не підвели.

Роман незадоволено глянув на нього, повернувся до Пауля:

– Що трапилося з підпільником, якого заарештували минулого тижня на цвинтарі?

Пауль покректав, не зводячи очей з пістолета в руках Жоржа, помовчав. Від повторного різкого запитання здригнувся.

– У нас немає часу! Відповідай!

– Усіх повісять! – люто прошипів Пауль. – Я – німецький офіцер!

– Тому й взяли тебе… – сказав Роман вже спокійно. – Відповідай, бо це, Пауль, твій останній шанс!

Очі Пауля розширились. Було видно, він вражений тим, що знають його ім'я. Через секунду запитав:

– Що вам треба?

– Повторюю: що трапилося з підпільником?

– Не знаю. Це гестапо. – Пауль відвернув голову, демонструючи непричетність до справ гестапо.

– Брешеш, – прошепотів Жорж, і стільки ненависті було в його голосі, що Пауль заплющив очі. Роман поклав руку на Жоржеве плече.

– Спокійніше. Отже, ти відмінно знаєш про все, що робиться саме в гестапо…

– Розстріляно. Але я…

Роман нахилився до Пауля:

– Що таке – частина «Альфа»? Хто такий майор Курт Міллер?

Пауль відкинувся до стіни, притиснувся до неї головою. Тепер він остаточно зрозумів, наскільки серйозне його становище і наскільки грізна небезпека нависла над ним.

– А коли я розповім?

– Відпустимо, ти нам потрібний живий, – спокійно відповів Роман.

На його обличчі витанцьовував відблиск полум'я свічки.

– Уточнюю своє запитання: де Міллер переховує найважливіші документи? – І по паузі: – У нас зовсім мало часу!

Пауль застогнав, заплющив очі. Роман присунувся ближче.

– Розп'яття, під ним – сейф. Запасні ключі – у лівій тумбочці столу. Більше нічого не знаю…

– Скільки чоловік випускає зараз школа?

– Понад тридцять, а загалом шістдесят…

– Дати відправки через фронт?

– Кожної середи і щоп'ятниці, від першої до третьої години ночі…

Роман замислився, знову запитав:

– Коли буде відправлено Василя Солоуха? Куди?

– Не знаю… Мабуть, швидко, – механічно відповів Пауль і раптом застогнав. Не приховуючи огиди, Жорж подав йому флягу з водою. Німець продовжував:

– Олексій Коршунов – це агент Петер. З табору прийшов разом з політруком Миколенком. Петер повідомив, ідо керівника підпілля звати Романом, про це він випадково дізнався від дружини цього політрука…

Жорж не помітив, як з фляги виливається на землю вода. Роман подумав, потім знову запитав:

– Що в гестапо відомо про Гаврилюка?

– Є його фото, зроблені до нашого приходу в Київ.

– Залізничником?

– Так. – Пауль з острахом глянув на Романа. Він був певний, що і про нього самого теж знають усе, тому поспішив: – Пан Ролінг запевняє, що Гаврилюк – це і є Роман…