Опівнічні стежки

– Так я і зробив, гер штурмбанфюрер, але… вже було пізно! Серед трупів його не знайшов, мабуть, зіскочив на ходу.

Санднер люто вдарив кулаком по столу:

– А тридцять офіцерів більше не повернуться на фронт! Через одного бандита…

– Він не з'являвся цілий рік, – тихо виправдовувався Пауль. – Відтоді як ми увійшли в Київ, я жодного разу не бачив Гаврилюка, гер штурмбанфюрер.

– І не побачите! У солдати, Пауль, на фронт! Замість тих, що загинули!

Ролінг обережно вставив:

– А чи не Роман це? Той, про кого почув Петер. Керівник підпілля. Глибоко законспірований. Рідко виходить на вулицю.

Санднер замислився:

– Можливо… Хоча це тільки догадка. Ви вже думали і про арештованого, що це Роман. Так от, – він звернувся до Пауля, – даю вам змогу реабілітувати себе… З ранку і до вечора в супроводі кількох агентів шукайте цього Гаврилюка. Через нього ми всіх візьмемо!

– Слухаю, гер штурмбанфюрер!

Пауль, полегшено зітхнувши, повернувся і вийшов. Санднер сів.

– Хто ж це такий? І чи не відвертає він нашої уваги від когось іншого? Га, Ролінг?

Ролінг, побачивши, що шеф заспокоївся, подав йому папір на підпис:

– Ось звіт в імперське управління.

Санднер прочитав, посміхнувся:

– Ви називаєте Бражника керівником підпілля. Чи не занадто? Він поки що не відповів нам на жодне запитання…

– Це справі не завадить, а хрести повинен не один Міллер одержувати.

– Які хрести? – здивувався Санднер.

– Я говорив з Берліном. Міллер учора одержав хрест за успішний випуск слухачів із школи. Ми що, гірші від нього?

Санднер, повагавшись, підписав папір.

– Ну що ж, версію про керівника підпілля поки що приймемо. До речі, як ваша артистка? Як її батько?

– Батько її справді хворів. Відомий вам агент стежить за нею.

– Пильнуйте! Нас дуже цікавить її листування. Отрадна їздила до Вінниці недаремно. Може, там хтось залишився? І ось що: треба відзначити Петера, підготуйте документи на офіцерське звання, він заслужив. А де, до речі, цей старий, який приймав Бражника і Петера?

Ролінг ніяково покашляв.

– Поліщук зник. Удома його не знайшли.

– Ще одна помилка, Ролінг. Треба було його взяти. Це ж садівник генерала Ебергарда! Ви розумієте, Ролінг, кого випустили? Негайно треба повідомити генерала!

… Сонце наче гойдалося на дніпрових хвилях – ось-ось зникне за обрієм. Генерал Ебергард, сидячи на веранді, із задоволенням дивився на ріку. Він обчистив яблуко, поклав у рот скибочку. Перед ним – Поліщук. Старий, мнучи в руках кашкета, стояв на східцях і доповідав:

– Дай, думаю, подивлюсь, що буде далі. Вранці він привів до мене ще одного чоловіка. І цей, Степан, значить, почав умовляти того – до партизанів, мовляв, треба йти, і так далі. Я мовчу, тільки запам'ятовую. Цей Степан, що з табору втік, такі промови, такі промови виголошував!… І все за більшовиків. Ну, про що вони там остаточно умовились, я не чув.

– Чому ж ти одразу не сказав? – запитав генерал, прожовуючи яблуко.

В дверях виструнчився ад'ютант:

– Гер генерал, біля телефону штурмбанфюрер Санднер! – і підніс на довгому шнурі апарат. Генерал витер губи, взяв трубку.

– Так-так… Ну і що? Я хотів вам дзвонити про це, Ганс. Там не тільки цей. Там й другий, як його?… Як його? – запитав Поліщук.

– Степан Коршунов! – підказав той.

– Коршунов! Так… Уже? Який Петер? Нічого не розумію… Ну, ви самі розберіться, Ганс, це по вашій лінії. Поліщук? Що? Хороший старик, сам, як бачите, мені доповів. І садівник чудесний! Ні, не дозволяю!

Ад'ютант забрав телефон, генерал погрозив Поліщукові пальцем:

– Диви, не встрявай у політику. Твоє діло – квіти! – і до ад'ютанта: – Машину! Поїдемо до опери, сьогодні «Кармен»…

… Оксана у гримі Кармен сиділа перед дзеркалом у своїй кімнаті в театрі. Перед виходом на сцену вона відпочивала.

У двері постукали. Ввійшов, опираючись на ціпок, Ернст Нагель. На грудях у нього – рицарський хрест. Він зробив крок до Оксани, простягнув букет квітів і при цьому незграбно штовхнув столик. Задзвеніло скло – щось впало на підлогу. Нагель зніяковів:

– Пробачте, Ернст Нагель. Я ще погано говорю по-вашому. Дозвольте подякувати. Моя сестра була права: ви незрівнянна Кармен…

– О, це ви, герой Варшави, брат Рити? Сідайте…

Офіцер довго вмощувався на стільці, витягнув ногу.

Оксана сказала:

– Недавно генерал Ебергард показував нам кінохроніку. Вона, здається, називалась «Ми літаємо над Варшавою», і там така пісня-марш… Польської авіації вже тоді не існувало? І зеніток – теж? Це так?

Нагель зніяковів, пересунув ногу.

– Даруйте, фрау Оксано. Все це так, але я був збитий залпом з рушниць над центром міста.

– Ви любите оперу так само, як свої польоти? Нагель трохи посмілішав:

– О, ширяти над хмарами – це те ж саме, що слухати хорошу музику…

Оксана повернулася на стільці.

– А які ж ви арії слухали над Варшавою?

– Небо Варшави пропахло димом, – сказав Нагель, опускаючи очі під допитливим поглядом Оксани. – Іноді мені здавалося, що чув плач дітей і жінок… Це правда! – додав він чомусь роздратовано.

… Знову постукали в двері. Ввійшла Нанетта – у яскравому платті, яскраво нафарбована. Кинулася до Оксани.

– Ксанко!

– О, Нато! Ти в Києві?