Опівнічні стежки

А Петер тримався стримано. У його плани зовсім не входило йти зараз із міста. Він скривився, продовжуючи розтирати ногу. Потім спитав:

– Далеко йти?

– Кілометрів з тридцять.

– Хоча б дійти… – скривився Петер, потім іронічно додав: – Теж цінне поповнення. А коли підемо?

– Сьогодні.

– Нескладно виходить.

Але тут рішуче втрутився Миколенко:

– Ти, Степане, не крути, йшов по Німеччині більше – і нічого! На плечах донесу! А не хочеш, залишайся!

– Чого ти? – посміхнувся Петер. – Звісно, піду. Командуй, куди й до кого, – звернувся до Бражника.

– Отже, – мовив Бражник, – почнемо з пароля.

А в Жоржа, який стояв у цей час під мокрим кущем, заніміли ноги. Він обережно випростав одну, повернувся і раптом побачив у кущах коротке дуло німецького автомата. Не гаючи й миті, він різко свиснув.

Бражник прошепотів:

– Німці!…

Всі кинулися в різні боки. Солдат-снайпер подивився на Пауля, припав до гвинтівки. В окулярі оптичного прицілу він побачив спочатку Петера, потім – Бражника й Миколенка. Пауль скомандував:

– Першого пропусти. Бери третього!

Гримнув постріл. Миколенко впав. Бражник вистрілив у німця. Петер теж вийняв пістолет. Тримаючи його перед собою, широко стрибнув через могилу. І коли перед ним підвівся поліцай, – демонстративно вигукнув:

– На, діставай! – і вистрілив поліцаєві в обличчя.

З-за огорожі цвинтаря Жорж пильно стежив за цією боротьбою. Він побачив, як Петер перестрибнув через тіло поліцая, скотився у яр, як Бражник збив з ніг одного, потім другого німця, але захрипів під кількома солдатами. Паулеві слова – «взяти – живим!» – боляче-хльоснули по напружених нервах…

* * *

Оксана розповідала:

– Власне кажучи, з німцями я не зустрічалась.

– Правильно робила. А з тими, хто їм служить?

– Була одна розмова. До батька зайшов староста з села Новомихайлівського. За обідом він, між іншим, сказав: «Незабаром у ліс по гриби асфальтом їздитимемо…» Я подумала і рискнула: «Німці брешуть, а ви їм вірите…» – «Ні, пані артистко, я знаю точно… Кому ж, як не мені, доручають виділяти людей і підводи на шляхові роботи. А оце наказали виселити з хутора дві сім'ї… Мовляв, приїдуть спеціалісти, щось будуватимуть у лісі…»

Роман усміхнувся:

– Ти стаєш хорошою розвідницею, Оксано… Це якраз те, що нам треба…

– Спасибі, Романе…

– Якихось знайомств для листування не вдалося зав'язати?

Оксана ніяково всміхнулася:

– У Новомнхайлівському любителів опери не густо… А втім, я приголубила старостину доньку. Обіцяла прийняти її у Києві…

– Що ж, це. теж непогано. Напиши їй докладного листа про різні жіночі дрібниці: моди, магазини… Важливо, щоб вона відповіла так само, а там, може, знайдеться потрібна для нас деталь.

Роман глянув у вікно, потім на годинника:

– Наступна наша зустріч…

– Може, в мене? – з надією глянула на нього Оксана.

Вона дивилася прямо в очі, не приховуючи своєї туги. Роман витримав цей погляд. Він не міг не віддавати належне Оксані – її вроді, іскристій, веселій вдачі, доброті, йому подобалися її звички: прикушувати зубами нижню губу, погладжувати мізинцем праву брову, у невтримному сміху закидати голову назад… Він милувався її ходою, блиском очей, голосом, формою красивих рук.

Що й казати, Оксана була чарівною! І головне – кохала його, він це добре розумів, та й Оксана майже не крилася.

Хто зна, що було б, якби вони зустрілися у мирний час? Роман любив свою дружину, дітей, у найважчі дні знаходив час, щоб згадати про них. І про стосунки з Оксаною намагався просто не думати, щоб не ускладнювати й без того напружене життя. А коли, як зараз, змушений був думати – коротко казав собі: «Яке ти маєш право? Хіба належиш собі?» І суворо обривав найменші її спроби повести розмову про їхні стосунки.

От і сьогодні: сказати все це їй? Не наважувався. Почував, якого болю завдасть… І на її пропозицію сухо відповів:

– Ні, це неможливо. Але якщо буде лист з села чи вдасться щось про Вінницю дізнатися від генерала, тоді зробимо так: дочці священика доречно відвідувати службу, приміром, у Володимирському соборі.

– Звичайно…

Сказала це безбарвним голосом, і Роман зрозумів: з усіх його слів Оксана запам'ятала лише фразу, що зустрітися наступного разу в неї він відмовився. Роман сердитим тоном повторив:

– Я поясню, де класти листи. Мені їх пізніше передадуть… Розумієш?

– Звичайно, розумію…

Вона – ця вродлива і самовпевнена жінка, відома актриса, для якої не існувало ніяковості, – стояла перед ним, наче дівчисько, тремтливими пальцями гладила його рукав.

Це було важче, ніж йти назустріч німецькому патрулеві під час облави. Це було у сто разів складніше, ніж викликати на себе бомбардування з радянських літаків і щомиті чекати майже вірної смерті від своїх… Ступив уперед, поклав руки на її плечі й відчув, як уся вона немов у лихоманці…

Ще важче було знімати руки з плечей і примусити себе зробити перший крок до дверей…

… В цей час по Пріорці, піднявши комір плаща, поспішав Петер. Він прямував до Дусі, і все ж здивувався, побачивши її на. вулиці під рясним дощем.

– Ти чого тут?…

– Дитина захворіла, аж горить, – заплакала вона. – Сусідка обіцяла привести лікаря, от і виглядаю. Ти до мене?