Опівнічні стежки

Стефанська підвелася, плавно вийшла з кімнати. Міллер теж піднявся з дивана, крекчучи, підійшов до приймача, ввімкнув. Він терпляче покрутив ручку, слухаючи уривки музики, свист, вигуки, шуми. Та ось почулась російська мова. Московське радіо передавало зведення про важкі бої на Південному фронті, в районі Ростова.

Відчинилися двері, увійшла Марія Голубенко, за нею у дверях зупинилась Стефанська. Юлія Йосипівна показала Марії рукою на стілець, повела очима на Міллера. Марія сіла, а Стефанська зникла. Міллер продовжував слухати московську передачу, стежачи за виразом Маріїного обличчя. Але вона ніяк не реагувала на зведення з Москви, байдуже розглядала кімнату. Тоді Міллер підійшов, підсунув стільця, сів поруч.

– Давно знаєте Юлію Йосипівну?

Марія подумала:

– Чотири роки і чотири місяці…

Ще й чотири дні. Міллер зрозумів цю точність, кивнув, тихо спитав:

– Ваш чоловік повернувся?

Марія, не відповідаючи, дивилася на радіоприймач. Міллер простежив за її поглядом. Вийняв портсигар, розім'яв цигарку. Марія раптом потяглась до портсигара:

– Дозволите? Якби чоловік був, не сиділа б тут…

Міллер вийняв запальничку, підніс їй вогника і дивився, як Марія ретельно, але невміло розпалює цигарку.

– Нащо ви курите? Не вмієте ж…

Марія визивно глянула йому в очі:

– Багато чого я не вміла, поки чоловік був… А тепер…

– Чому ви не цікавитеся роботою, яку ми вам пропонуємо?

– А що, хіба є вибір?

Міллер мовчки підвівся, вимкнув радіоприймач, знову сів біля Марії. Вона трохи почекала його відповіді, зрозуміла, що нічого він не скаже, і вела далі:

– Мені вибирати вже нічого… Що є – те й підійде. Я була вчителькою німецької мови, поки чоловіка не засудили.

Міллер пересів на диван – так йому зручніше було дивитися в Маріїне обличчя. Він перейшов на німецьку мову. Трохи повільно, старанно вибираючи слова, вона теж відповідала йому по-німецьки.

– Треба ще вміти працювати…

– А чого ми, баби, не вміємо? – скупо всміхнулась Марія.

Міллер взявся за бік рукою, скривився, застогнав. Негайно увійшла Стефанська – вона, очевидно, стояла під дверима, – почала виймати ліки з буфета. Міллер не звернув на неї уваги.

– Я можу вам дати можливість, Маріє…

Марія підвелась:

– Що?

Міллер закінчив:

– Розплатитися за чоловіка…

Стефанська піднесла йому таблетку, склянку з водою.

* * *

… Василь Солоух увійшов до ванної кімнати, ретельно зачинив за собою двері. Прислухався. Відкрив кран, виліз на ванну, глянув у віконце, що виходило на парадні сходи.

На ньому були недбало наліплені смужки паперу від бомбардувань. Василь обережно відірвав дві смужки, змочив їх водою, знову наклеїв, але вже інакше.

Зліз з ванни, закрутив кран, глянув угору…

А в цей час Марія допитливо глянула на Міллера, потім запитала:

– Що я повинна робити?

Міллер недбало змахнув рукою.

– Сідайте… Поки що нічого… або майже нічого. Житимете тут.

Марія помовчала, в голові у неї раптом виник страх: «Я переграла, помітив, не вірить мені…» І, осяяна новою думкою, ніяково всміхнулася, похитала головою:

– Тут? Не можу. У мене…

– Знаю, але ж це не чоловік… – Міллер підвівся на лікті, перегорнув якісь папірці на столику. – Посваріться. Один-два місяці повчитеся, потім… почнете працювати. Ви, здається, на Уралі колись жили?

– Так…

– От і чудово.

Міллер старанно погасив цигарку, відкинувся на подушку.

– Крім моральної сторони – крупна винагорода… Домовились? Я незабаром від'їжджаю, тому всі подробиці – у Юлії Йосипівни. Єдина умова: ані пари з вуст. Зрозуміло?

Марія кивнула, підвелася. Міллер холодно попрощався. Марія і Стефанська вийшли з кімнати.

Сходами вони спускалися разом. Пройшовши один проліт, Марія підвела очі, поглянула на смужки паперу на віконці у ванній. Пішла швидше вниз, але перед поворотом знову подивилася на віконце, запам'ятовуючи малюнок. Вдячно усміхнулася Стефанській…

У кімнаті, куди з ванної зайшов Василь, сиділи троє. Вони не звернули на нього уваги. Один читав, двоє інших вправлялися за телеграфними апаратами, передаючи один одному тексти. На стіні, за столиком викладача, висіла невелика чорна дошка, поруч – завішена шторкою карта. Вікна теж були щільно завішені шторами.

Невдовзі увійшов Пауль, розкрив папку. Слухачі підвелися. Він кивнув:

– Продовжимо заняття… Але перш ніж перейти до уставу караульної служби Червоної Армії, дещо вам скажу… Строки нашої підготовки скорочуються. Обстановка така, що з завтрашнього дня кількість занять подвоїться.

Події на цвинтарі

Біля воріт, що вели на цвинтар, жебрак низько вклонявся рідким перехожим. За ворітьми, серед кущів на плиті, сиділи Миколенко і Петер. Вони мовчки курили, дивлячись у різні боки. Ззаду виглянув з-за пам'ятника Бражник, неголосно кашлянув. Петер підхопився, радісно всміхнувся. Підвівся й Миколенко. Вони обережно рушили за Бражником.

Коли вже майже минали брудний ярочок – осторонь щось зашелестіло. Присідаючи, Петер зойкнув.

– Що таке?

– Стара рана, клята, ниє…

– Недоречно, – похмурнів Бражник. – Йти нам доведеться чимало…

– У загін? – запитав Миколенко. Його худе обличчя просвітліло. Приблизився ближче до Бражника.